Їла траву і пила воду з річки: українка пережила пекло у Сирії і застрягла в таборі для біженців. Ексклюзив
Інна Добровольська, 36-річна українка опинилася в таборі для біженців у Сирії ще у 2018 році. Молода жінка поховала в чужій країні маленьку дочку і чоловіка.
Щоб вижити з новонародженим сином, їй довелося їсти траву і пити воду з річки. Про жахи життя в Сирії нам розповіла мама Інни, Анжеліка Анатоліївна, яка разом з іншими родичами таких самих жінок домагається повернення своїх найближчих додому, в Україну.
Детальніше про це читайте в матеріалі OBOZREVATEL.
Чоловік – учитель, вона з двома освітами
Інна Добровольська не типова мешканка табору для біженців у Сирії: жінка з двома вищими освітами, знає п’ять мов.
Її історія почалася у 2014-му. Тоді, 2 лютого разом із крихітною дочкою Каміллою вона сіла в літак у Борисполі. У Туреччині її чекав чоловік Арсен, виходець з Дагестану. Разом вони мали відправитися в Сирію на заробітки.
“Коли Інна познайомилася з Арсеном, він вже об’їздив вісім країн. Сам він із родини вчителів, його батьки були директорами шкіл у Дагестані. Арсен і сам учитель, його навіть називали учителем року в Нагайському районі. Його батьки приїжджали до нас у гості. Хороша інтелігентна сім’я. Моя Інна закінчила в Черкасах фізико-математичний ліцей та вступила відразу на три факультети у двох вузах. Однак вона ще тоді не могла вирішити, куди саме віддавати документи, їй подобалися і мови, і фінанси”, – говорить OBOZREVATEL мама Інни Анжеліка Добровольська.
Тоді Інну запросили попрацювати в Німеччину в одну сім’ю. Німцям була потрібна дівчина зі знанням німецької та англійської, володінням комп’ютером та водійськими правами. Інна попрацювала там, але через деякий час змушена була повернутися. Потім друзі покликали її попрацювати в Австрію.
Паралельно вона закінчила вуз за спеціальністю “фінанси і кредит”. Пізніше отримали освіту у сфері туристичного бізнесу.
“Ніколи так мало не заробляв, як в Україні”
Одного разу, коли Арсен та Інна ще жили з мамою в Черкасах, до них приїхали брати зятя, а також його друг. Поспілкувавшись, чоловіки стали розповідати Арсену, що в Туреччині, де він якось працював і непогано заробляв, стало ще краще.
“Вони йому кажуть, знаєш, там зараз ще краще. Трохи пізніше Арсен мені сказав: “Я ніде так багато не працював, і так мало не отримував, як в Україні. Коли я працював у Туреччині, то міг щотижня додому відправляти тисячу доларів і ще прекрасно жити”. Арсен був вихований батьками як дуже відповідальний чоловік. Він завжди дбав про свою сім’ю. І в 2013 році він поїхав до Туреччини на заробітки”, – каже Анжеліка Добровольська.
Осколок потрапив у голову, і він загинув
А одного разу Арсен зателефонував Інні з Туреччини і сказав, що йому запропонували роботу за фахом. “Відкривається чоловічий ліцей, мені запропонували стати заступником директора і викладати російську мову. Тільки школа розташована на території Сирії. Інна, якщо ти встигнеш прилетіти протягом трьох днів, то я сам тебе зустріну, якщо ні, то зустрінуть мої друзі”, – повідомив Арсен.
Інна, яка звикла жити і працювати за кордоном, знала мови, швидко зібралася і разом із маленькою донькою 2 лютого полетіла туди.
“Спочатку все складалося добре. Незабаром вони купили там будинок. Потім купили другий будинок. Я запитала, навіщо вам два будинки? Арсен сказала, що в першому занадто маленький басейн, а Камушка любить плавати. Тому жити вони будуть у другому будинку з великим басейном, а перший він подарує братові, який сюди приїде. Згодом вони купили машину. А потім Сирію почали бомбити”, – каже мама Інни.
Арсен загинув за кермом – осколок потрапив йому в голову, він просто стік кров’ю. Інна залишилася одна з маленькою донькою.
Дівчинка згоріла за два дні
Інна працювала в шпиталі перекладачем. Хоча мама кликала її назад, але донька не хотіла повертатися. Казала, що тут війна і в Україні війна, тут біженці і вдома теж біженці. Маленька Камілла підростала теж у шпиталі. Дівчинка, якій не було й чотирьох років, знала кілька мов. Крім німецької та англійської, вона розмовляла арабською і турецькою.
Через два роки після загибелі чоловіка Інна познайомилася там з Андрієм, він був росіянином. Вона завагітніла і чекала дитину. А 30 жовтня 2017 року вона повідомила мамі, що померла її дочка, Камілла.
“Дівчинка згоріла буквально за два дні. Немає ніяких офіційних висновків, чому так трапилося. Абсолютно здорова дитина, постійно займалася спортом”, – стримуючи сльози, розповідає Анжеліка Анатоліївна, бабуся дівчинки.
Поранили матір і дитину
Після смерті дочки Інна написала: “Мама, я не знаю, що мені робити і як жити далі. Я поховала чоловіка і поховала доньку. Нікого не хочу бачити і чути”.
Після цього Інна пропала на довгі пів року, мама не знала, де вона і що з нею, а в новинах постійно розповідали про бомбування в цих районах.
Але через пів року на зв’язок вийшла дівчина, яка розповіла, що вона живе в одному будинку з Інною. “Я дізналася, що 3 лютого 2018 року, на мій день народження Інна народила сина, мого внука. І ця дівчина теж народила дитину, але у неї немає молока, тому Інна годує обох дітей. Подруга доньки стала іноді виходити на зв’язок, оскільки там великі проблеми з інтернетом, і передавати повідомлення від доньки. Потім ми стали спілкуватися частіше.
І вона якось написала мені, що, коли вона народила дитину, того ж дня їм довелося бігти, Вони їхали на возах із крихітною дитиною, а місцевість бомбили. Інна була поранена, а також поранили малюка. Вони перебували під якимись завалами. І три місяці, щоб вижити, вона їла траву і пила воду з річки. Так я дізналася, що їй довелося там пережити”, – розповідає Анжеліка Анатоліївна.
Зараз Інна разом із десятками українок, серед яких багато і кримських татарок, перебуває в таборі Аль-Хол у Сирії. Умови там жахливі. Про долю другого чоловіка, Андрія, нічого не відомо. Якщо він живий, то, мабуть, десь у в’язниці, як і сотні інших чоловіків. Поруч росте її син, ще із світлішим волоссям, ніж сама мама. Улюблені іграшки малюка – місцеві кішки і собаки, а також мишки, яких він старанно вивчає.
Мама Інни разом з іншими родичами борються за те, щоб їхніх рідних все-таки відпустили додому, в Україну. Нещодавно вони побували в МЗС, де їм пообіцяли підтримку, але шлях цей буде непростим. Хоча багато що вже зроблено – зібрана інформація про українок, проведені ДНК-тести, які підтвердили, що це їхні діти. Крім того, для евакуації потрібен літак. Майже рік це питання не може вирішитися.
Шукайте деталі в групі Facebook
