УКРАЇНА LIVE

Чого ми хочемо? Зараз, коли зникли передноворічні черги в “Гудвайн”, значно порідшали черги на каси в менш пафосних супермаркетах і пройшло післясвяткове похмілля, саме час поставити тим, хто вважає себе українською елітою (бізнес-, політичній, культурній) і, за відсутністю кращих, визначає майбутнє цілого народу, запитання: а чого, власне, ми хочемо, за що боремося?

В усьому цьому нашому цинізмі, вирощеному на егоїзмі, як способі вижити в лихі 90-ті, кумівстві та зв’язках, як основі дотримання статус-кво, ностальгії за минулим, якого ніколи не існувало, і дивній мішанині заздрості й поваги до Заходу та заздрості й зневаги до Сходу. Чого домагаємося? Як ми мислимо себе хоча б у перспективі 5–10 років? Добудувати тут бізнес, залишити чесного, розумного, нехай і трохи крадійкуватого менеджера і звалити з дітьми за кордон, краще у Європу, на лихий кінець – до Туреччини, іноді відвідуючи зістарених коханок (-ців) і могили батьків? Або щасливо продовжувати політичну кар’єру, торгуючи принципами, ідеями, інтересами, союзниками, ворогами, поки вас не розлучить смерть або лютий публічний зашквар, який відправив вас до дітей, уже раніше влаштованих за кордоном? Або ж ласо роками стежити за лічильником підписників сторінки в соцмережі, збираючи дешеві (а іноді й цілком оплачувані) лайки на завзято-фанатичній критиці за все, що відбувається навколо, – від мітли двірника до промови президента, приховуючи за недомовленістю крапок однаково “глибоке” знання і ф’ючерсів на нафту, і вакцинації проти коронавірусу? Ми хочемо і далі плисти за течією, штовхаючись у новорічних передсвяткових чергах і простоюючи на травневі в 40-кілометрових заторах, гордо ділитися схемами обману держави на податках/тендерах/відкатах, ввічливо-багатозначно згадуючи всує самого Петра Миколайовича, з яким ви на короткій нозі і який вхожий…? Призначати щороку крайніх у невдачах країни загалом і своїх зокрема, або виправдовувати (залежно від місця сидіння) ці невдачі зовнішніми факторами і знову з пожадливістю збирати лайки під потішно-малограмотними постами у Facebook про шкоду податків або дефолт як шлях стрімкого розвитку країни? Ми, безумовно, незріла нація, проте точно ми готові для найважливішої чесності – чесності перед собою. Ось ви – власник мережі маркетів, який ухиляється від податків, політик зі стажем або блогер, який нічого, крім своїх постів, не читає. Волею долі й певних соціальних процесів люди в цій країні стали пов’язувати поняття успіху не з учителем, який пропрацював 55 років, не з висококласним токарем, не з ученим, якого публікують різними мовами світу, а з вами. Вони хочуть бути схожими на вас. У цьому немає вашої заслуги, це даність. І ця даність, хочеш не хочеш, накладає відповідальність. Відповідальність за зміст і наслідки слів, дій, учинків. А відповідальність починається з чесності. Чесності перед собою. Мені здається, я маю право ставити ці запитання, оскільки адресую їх передусім собі. Якщо ви запитаєте, навіщо я прийшов у політику, одержите банальну відповідь, яка дратує своєю затасканістю мене самого: щоб змінити країну на краще, щоб пишатися своєю країною. Пишатися якщо не найпотужнішою, то точно найдинамічнішою економікою своєї країни. Щоб перетворити владу, зробивши її нехай і не відвертою з людьми, але хоча б трішки прозорішою. Щоб змінити саму політику з мистецтва маніпуляцій і брехні в інструмент організації життя людей у їхніх інтересах. Але, крім цього, у команду Зеленського мене привела одна його фраза, сказана на самому початку. На запитання, яким має бути президент, він відповів – порядною людиною. Потім майбутній глава держави відмовився розкривати зміст порядності, адже він має бути зрозумілим усім. Мені здається, усе просто: порядність – це справедливість до себе. Непорядно вирішувати питання не найбіднішої частини суспільства коштом учителів, медиків та пенсіонерів. Визнаймо чесно. Адже це їхнім коштом весь ваш банкет у “Гудвайні”? Коштом несплачених (зекономлених, як ми з вами називали це раніше) податків, завдяки роботі в тіні, завдяки завищеним цінам за держзамовленням, завдяки монополіям і штучному обмеженню конкуренції. І річ тут не тільки і не стільки в п’яти – семи олігархах – нашому загальновизнаному абсолютному злі, з яким усі борються, активно сприяючи. Річ у нас із вами – байдужості й егоїзмі (псевдо-?) еліти, яка думає про себе, а не про свою країну, чітко відокремлює свої інтереси від інтересів суспільства, яке не відчуває себе його частиною і не відчуває спільності інтересів усіх громадян країни. Це ж ми здатні майстерно розгойдати, обмовити й поховати будь-який добрий почин влади з наведення елементарного, так необхідного нам усім ладу, водночас активно замовчавши черговий очевидний шкурняк, який не наступає конкретно на наш мозоль.

Чому в найбіднішій країні Європи, де так безперешкодно, так “на ура!” проходить рішення про зниження ПДВ для аграрних холдингів, які й без того прекрасно почуваються, рішення про введення чесних і прозорих норм роботи торгівлі завжди “не на часі”? Адже очевидно ж, що перше – шкода, а друге – абсолютне благо. Чому вчителі, медики, поліцейські та інші бюджетники покірно платять зі своїх зарплат по повній, без пільг, а торгівля (підкреслю – велика торгівля), сплачуючи смішний податок із другої групи та ЄСВ із мінімальної зарплати, волає про порушення “прав” бізнесу у відповідь на невинну вимогу вести облік здійснюваних операцій? Ми що, на державному рівні так розставляємо пріоритети, стимулюючи розвиток торгівлі й великої, й середньої (яка ховається під єдиний податок), та дрібної, яку, на жаль, неможливо об’єктивно відокремити від двох перших? Дрібний торговельний бізнес створює робочі місця і працевлаштовує себе та членів своїх сімей. Це правда. Від безвиході. Від того, що, виштовхнувши цвіт інтелігенції на базари в 90-х, сьогодні ми не запускаємо завдяки зібраним податкам програми розвитку промисловості, мало інвестуємо в інфраструктуру, закриваємо робочі місця, не вчимо робітничим професіям. Ми найбідніша країна Європи з найбільшою тіньовою економікою. Чому? Тому що держава не у змозі встановити рівні, прозорі правила гри для всіх і, загравшись до безпам’ятства в популізм, і далі викидає медиків і вчителів на базари / за кордон у пошуках кращого життя. Тому що 29 років проблеми влади і близьких до влади кіл вирішують коштом найменш захищених, знедолених і зовсім не організованих верств населення. Хіба це порядно? 11,3 мільйона пенсіонерів (мінімальна пенсія, до слова, 1769 грн), яким 2020-го ціною неймовірних зусиль удалося підвищити середню пенсію “аж” до 3,4 тис. грн, ніколи не вийдуть на вулицю. Їм нікуди подітися. І пост на їхню підтримку не збере і 20 лайків. Не вийдуть на вулицю й лікарі. Вони поїдуть до країн, де зарплата кратно вища за українську, а держава, не створюючи їхнім коштом внутрішні офшори для найбагатших і найактивніших груп населення, ухвалює рішення на користь усього народу, на користь його майбутнього! Учителі, якщо і виходять на вулицю, то тихо, інтелігентно, без бійок і скандалів, а до вечора роз’їжджаються по домівках. І розуміючи, що, йдучи торгувати на ринок, вони зможуть прогодувати сім’ю і позбутися принизливих зборів і подачок від батьків учнів, необхідних, щоб вижити. І це теж правда. Адже держава своєю м’якотілістю і піддатливістю, своїми поступками вимогам чергового біснуватого маргінала, цілком адекватного олігарха або зарядженого кимось політика робить ще більший злочин – вона спочатку перетворює вчителів і лікарів на корупціонерів, а потім сама притягує їх же до відповідальності, що, до слова, вдається зробити ефективніше, ніж побороти корупцію у найвищих ешелонах! Під наше мовчазне (будемо чесними!) схвалення. Не треба перечитувати Замятіна або Орвелла, щоб раз і назавжди відкинути ідею повної рівності, але справедливий розподіл доходів через державні інструменти – не пригнічує, а забезпечує, як основний закон, як догму, як 10 заповідей чесну конкуренцію в суспільстві на різних рівнях і в різних форматах (від бізнесу до вступу до вишу або на службу) – це ж must have будь-якої сучасної держави! А зрозуміти, що у нас воно несправедливе, досить просто, порівнявши ставки оподаткування доходів ФОП на третій групі й зарплат медиків, ФОП на другій групі й зарплат учителів, порівнявши ефективну ставку оподаткування доходів аграріїв (1% і менше) з ефективною ставкою оподаткування промисловців (від 2% і більше). І вимагаймо водночас дружно підвищення заробітних плат медикам, одночасно, бажано, відклавши фіскалізацію ще на рік, а антиофшорний закон років на п’ять? Доведімо до абсурду разом! Чудес не буває. Якщо ми з вами – ті, хто кардинально, мало або зовсім трохи впливають на процеси, які відбуваються у країні, – не домовимося з усієї сили (кожен на своєму рівні, відставивши егоїзм і байдужість, а можливо, і пожертвувавши чимось своїм), впровадити основний принцип “закон один для всіх” (а отже, рівень оподаткування один для всіх, регулювання одне для всіх, вільний вхід на ринок, вихід із нього – один для всіх), у нашої найпрекраснішої країни у світі не буде майбутнього. Наша країна залишиться в історії, так і не увійшовши в неї, а ми всі – незалежно від того, кому вдалося схопити більше, – лузери. Такими будуть бачити нас наші діти, яким у спадок ми залишимо найслабшу економіку Європи. І найголовніше: цінність цивілізованих правил у нашій країні капіталізується в кожному з нас. Очевидно, що вартість одних і тих самих активів у Франції та в Україні абсолютно непорівнянна саме внаслідок їхнього місця розташування, тієї політичної, інтелектуальної та матеріальної інфраструктури, яка їх оточує. Відмовляючись від звичних, але абсолютно неприйнятних у світі практик, створюючи наше суспільство і нашу спільну державу разом, ми інвестуємо в себе, у свій бізнес, у свою сім’ю, у свій будинок. Ми створюємо справедливе суспільство, країну, з якої не хочеться їхати. Країну, яка невіддільна від тебе і яку ти залишаєш своїм дітям, бажаючи їм найкращого.