УКРАЇНА LIVE

Раптом тишу розрізав пронизливий і лячний «свист» – добре знайомий звук міни. Вже не було як заховатись в укриття, за мить все життя промайнуло перед очима. Міна влучила неподалік дерева, за пару метрів від піхотинця.

Через пекло війни пройшли його син і зять

Механік-водій БМП механізованої роти одного з мотопіхотних батальйонів Володимир Михайлович зі своїм підрозділом вже вдруге утримує бойові позиції неподалік селища Луганське на Донеччині.

У 56-річного чоловіка за спиною п’ять років війни. В першу хвилю мобілізації пішов в армію його син, згодом і зять. Володимир Михайлович теж мав намір йти до військкомату. Але дружина попросила зачекати, поки хлопці не повернуться у родину. Так він і вчинив. Син повернувся додому, а зять продовжив службу за контрактом. І за пару днів Михайлович зібрав речі і пішов у військкомат сам.

Досвідчений механік-водій швидко влився в бойові лави підрозділу

Він потрапив до батальйону, де проходили службу багато його земляків – подолян, з Вінниччини та Хмельниччини. В чоловіка був ще досвід строковика, саме механіка-водія МТЛБ, багато років працював водієм і комбайнером у рідному селі. Тому він швидко опанував БПМ-1 і з підрозділом вирушив на ротацію. А їх у вже досвідченого піхотинця було чимало. Рота утримувала бойові позиції в Попасній, Станиці Луганській і Водяному – неподалік Маріуполя. І ось вже двічі на позиціях в районі славнозвісної Світлодарської дуги.

Найважче було саме на Маріупольському напрямку

Під Водяним піхотинці змінили на позиціях морпіхів. Ті добряче поколошматили ворога, постійно просувались метр за метром уперед. Ворог, щоб вирівняти ситуацію, прийнявся з перших днів постійно обстрілювати прибулих піхотинців. Серед побратимів Володимира Михайловича було чимало молодих і недосвідчених бійців, для яких Водяне стало справжнім випробуванням. Але було і багато тих, хто на війні з перших днів, і мав уже солідний бойовий досвід. Тому, піхотинці підтримуючи та продовжуючи традиції морпіхів, добряче давали гідну відповідь – досить потужну та «аргументовану». Вони збили вогневу активність ворога, заставили тих зариватись глибше у свої нори.

Коли мова зайшла за Водяне, очі ветерана зволожніли, усмішка зійшла з вуст. – Ми там втратили чотирьох наших побратимів, молодих хлопців. Їм би жити, дітей ростити, але війна їх забрала, – з болем каже Михайлович.

У Водяному янгол-охоронець врятував Володимира Михайловича

…Черговий обстріл закінчився, необхідно було запустити агрегат, щоб зарядити акумулятори для радіостанцій. Володимир Михайлович звичним вже рухом те зробив, як робив сотні разів, але «дирчик» за мить заглухнув. «Пальне закінчилось», – подумав Михайлович, взяв каністру, став доливати пальне, і тут раптом тишу розрізав пронизливий і лячний «свист» – добре знайомий звук «приходу». Вже не було як заховатись в укриття, за мить все життя промайнуло перед очима. Граната від СПГ влучила неподалік дерева, за пару метрів від піхотинця, жодний осколок не зачепив чоловіка, сотні їх увійшли у понівечену яблуньку і в декількох місцях продірявили флісову куртку піхотинця… В голові гуло, перші години Володимир Михайлович нічого не чув. Контузія і тепер дає періодично про себе знати.

«Уже онучка виросла, поки я на війні …»

Термін контракту військового добігає кінця, звісно, що такого досвідченого воїна, чудову людину, командири і надалі хочуть бачити в себе в підрозділі. Але Володимир Михайлович вирішив – цю ротацію зі своєю ротою відбуду, у нас тут є ще недовершені справи, треба дещо виправити, і на осінь повернусь до сім’ї.

– А то вже онучка виросла, поки я на війні був, – з сумом в голосі каже він.

У підрозділі вже є заміна ветерану, прийшли з навчання молоді хлопці, воюють достойно. – Але, якщо щось буде потужне чи ми перейдемо в наступ, щоб свою землю відбити – я повернусь обов’язково, – завершує Володимир Михайлович.

Так воно і буде! У таких бійців, як Володимир Михайлович Мужило, слова зі справою не розходяться!