Львівський священик емоційно звернувся до вірян – біль у кожному слові: “Ваш Бог схожий на Гаррі Поттера”

“Я священик усього лише два роки – і я вже втомився”

Отець Степан Ковалик (УГКЦ) навчався у Львівській духовній семінарії та Українському католицькому університеті і був висвячений у священики в Стрию. Наразі молодий священик працює в Парижі в греко-католицькому кафедральному соборі св. Володимира. Він поділився з вірянами одкровенням щодо того, з якими помислами та настроями люди йдуть до церкви.

Про це пише видання “То є Львів” з посиланням на текст звернення священика.

“Я священик усього лиш два роки — і я вже втомився”

“Я втомився служити Божественну Літургію для людей, які приходять на неї, “бо так треба, бо так нас вчили”, а окрім того половина з них примудряється бути присутніми тілом на Службі, але розумом, душею — десь далеко, напевно, на своїх Гаваях… Я втомився щодня промовляти слова Анафори “І сотвори ото хліб цей Пречистим Тілом Христа Твого, а Те, що в чаші, — чесною Кров’ю, перетворивши Духом Твоїм Святим…” Втомився не тому, що мені лінь чи важко, чи щось інше, а втомився від того стиду, який переважно переживаю, бо через мене, грішного, і на мій заклик приходить сам Бог, а Його… А Його тут ніхто не чекає. Присутні чекають не Його — Бога, який є Дорогою, Правдою та Життям, а свого божка.

Хтось чекає Бога, подібного до Гаррі Поттера — тобто щоб виконував бажання, якщо добре поклянчити. Хтось інший чекає не на милосердного та люблячого Бога, Отця, Батька, а на суддю, сивого дідуся в мантії з молоточком, який без емоцій виголошує вироки. А добра кількість присутніх уже ні на що й ні на кого не чекає… Їм вистачає того, що є… А що є? Цікаве питання, треба подумати…”, – ділиться молодий священик.

Степан Ковалик наголошує, що люди зовсім втратили суть істиної віри і роблять усе за інерцією – бо їх навчили ходити до церкви, молитися і сповідатися. Але навіщо – вони й самі не знають.

“Мені набридло імітувати сповідь”

“Люди! Мені набридло вас “сповідати”! Тобто імітувати Сповідь як Таїнство зустрічі Милосердного Батька та блудного сина … Набридло!!! Чуєте? Годинами вислуховувати ваші “брєдні”, виправдування та біди, але майже ніколи — “Батьку, Тату, прости, бо я згрішив супроти Тебе…” Що мені ще набридло? Хоронити, женити та відправляти “щось для когось і за щось”. Чому набридло хоронити? Бо таке враження, що, крім тебе та покійника, той Парастас як молитва нікому не здався. Головне — щоби три батони стояли, вікна та дзеркала були завішані, не забути шнурки покійнику з ніг зняти “щоб там міг ходити”, і встигнути крісла перевернути — “аби не повернувся” у світ живих той, кого ви оплакуєте. Абзац! Клінічна кома. Надоїло женити тих, які поспішають до ресторану, на фотосесію — будь-куди, але не до церкви. А то так, бо традиція така… А ми шо, не християни? Чесно скажу: лише одне подружжя, якому я вділяв Таїнство Подружжя, пережили це по‑справжньому як Таїнство, а не обов’язок — слухали, вдумувалися в слова, плакали, і їхнє ТАК було щирим… Це “так” було чути на цілий світ. Воно понині живе! Його можна почути, якщо прислухатися… Я його чую понині!”, – згадує отець Степан.

“Батюшка здурів?”

“Ви хіба подумаєте: “батюшка здурів” чи щось у тому роді, або “він не знається на житті”. Ні. Не це становить мету моєї “сповіді” — показати, як важко бути священиком і які ви всі погані. Ні. Я хочу вам сказати лише одне. Одну новину. Новину яка в “Топ-100” бере перше місце, а в рейтингах новизни б’є всі рекорди, залишаючись… невідомою. Люди, Бог — живий! Він не помер! Він не “десь там на Небі”, а тут, реально присутній, як і ми з вами!”, – емоційно резюмував священик.