УКРАЇНА LIVE

Сьогодні, 7 травня, в Черкасах поховають бійця 24-го окремого штурмового батальйону ЗСУ “Айдар” Тимура Манджосова з позивним “Балу”. Він сім років провів на фронті, захищав позиції України в районі Щастя. Перед чоловіком завжди перебували російські найманці, а позаду – річка. Але він говорив, що ніколи не буде відступати.

Тимур помер не від куль окупантів, а від коронавірусу в госпіталі у Львові. У нього залишилися дружина і дочка, яка багато років чекала тата вдома.

Стояв на “Фасаді” і відступати не збирався
Волонтер Мирослав Гай розповів про свої враження після зустрічі з Тимуром під час зйомок документального фільму “Брати по зброї”, який вийшов у світ минулої весни.

“Ми спілкувалися з ним у межах зйомки. Про особисте поговорити не встигли, але “Балу” справив на мене велике враження. Він дуже спокійний, товариський, зосереджений. Їхній пункт “Фасад” розташований в особливому місці в Щасті, прямо за річкою. Попереду російські позиції, а позаду річка. У разі чого, відступати можна тільки через міст, який прострілюється і замінований. Він був старшим на тому пункті”, – каже Гай.

Одного разу під час зйомок фільму українські позиції почали обстрілювати. “Він поводився спокійно, без суєти, ніякої паніки. Людина прекрасно розуміє, що робить і де перебуває. Багато хто на його місці б розгубився, але його ніщо не бентежило. Хлопці міцно утримують свої позиції. Дуже цікаві люди, кожен з яких зробив свій вибір”, – ділиться враженнями волонтер.

“Так, він сім років на фронті. Такі люди там є, але їх не так багато. Це треба бути військовим не за професією, а за покликанням, емоційно і психологічно бути втягнутим у війну. Там бетон не витримує, а такі люди, як Тимур, витримують”, – каже Гай.

Пішов добровольцем в “Айдар”
У четвер, 6 травня, тіло Тимура привіз його рідні в Черкаси побратим зі Львова Володимир Штурм.

“Я пам’ятаю його ще з Майдану, ми там із ним перетиналися. Що вам сказати, всі там були замурзані, в касках. Потім зустрілися з ним в “Айдарі”, він туди прийшов добровольцем трохи пізніше за мене, вже восени. Воювали в різних ротах: він у “Фасаді”, я був в афганській роті. Зустрічалися з ним кілька років тому на Яворівському полігоні. А тепер попрощалися з ним у нашій частині, і привіз його додому. Похорон буде в п’ятницю, 7 травня”, – говорить він.

Ще один побратим Манджосова Богдан Гаркуша розповів, що як тільки почалася війна на Донбасі, вони почали волонтерську діяльність.

“Тимур був на Майдані в самообороні. Потім ми почали з ним їздити на схід, щоб підтримати наших військових. І приблизно в липні 2014 року Тимуру прийшло чітке розуміння того, що в України є ворог і потрібно брати в руки зброю. Тоді він пішов добровольцем в “Айдар”. На той час це був найбільший добровольчий батальйон. Уже в грудні 2014 року він підписав контракт”, – згадує Богдан.

Тоді в Щасті Луганської області, де стояв батальйон, були важкі часи. Тимур отримав поранення і був контужений, а наприкінці 2015 року залишив фронт.

“Йому довелося пройти кілька операцій, реабілітацію. Але в червні 2016 року він знову повернувся у свій батальйон. Зі своїм підрозділом він пройшов усі гарячі точки, вони дійшли аж до Маріуполя”, – каже Богдан.

Тимур був прикладом для всіх бійців свого підрозділу і за час служби отримав багато нагород. Він був мудрим і справедливим, за ним бійці були, як за кам’яною стіною.

Захворів, але не міг покинути батальйон
У Тимура залишився дорослий син і 10-річна дочка. Чоловік завжди непокоївся, що не може приділяти дівчинці багато часу, і постійно передавав їй подарунки, коли хтось із знайомих їхав до Черкас.

Цього разу сім’я чекала Тимура додому на Великдень, 2 травня. Та й сам боєць мріяв про те, що побачиться з рідними і відпочине, адже йому було потрібне лікування.

Однак ще 22 квітня йому стало зле – підвищилася температура, з’явився озноб і слабкість. Він одразу звернувся до лікаря. Але час на фронті був неспокійний, Росія стягнула до кордону свою техніку і війська.

Тільки 26 квітня, коли стало зрозуміло, що росіяни відводять війська, їхній батальйон отримав наказ виходити на полігон.

“Вони на фронті були 11 місяців. Тепер їм потрібно було повантажитися і виїхати в Західну Україну. Висновок підрозділу – це процес непростий і довгий. Добу вони вантажилися, дві доби їхали. Там не було нікого, хто міг би замінити Тимура. Тому він до останнього залишався в батальйоні”, – каже Богдан.

Уже в дорозі Тимуру було дуже зле, піднялася висока температура, його морозило. Як тільки вони приїхали, 30 квітня він потрапив до шпиталю, а наступного дня в реанімацію. Хоча ПЛР-тест не підтвердив інфікування коронавірусом, але всі симптоми вказували саме на цю інфекцію.

У реанімації його під’єднали до апарата ШВЛ, але 4 травня о 13:54 Тимура Манджосова не стало. Дочка досі відмовляється вірити в смерть тата і чекає його вдома…