УКРАЇНА LIVE

Ми не просто команда, яка прийшла покопати м’яч. Коли болить палець чи його ампутували — болить все тіло. Ми не знаємо, коли знову зможемо без Міші тішитись перемогам, кажуть друзі-футболісти. Прикрий збіг обставин, але стадіон, де тренується команда «Вікторія» – поруч із залізницею.

Досі всі здригаються, лишень чуючи вдалині звук потяга, що наближається… – Ні, цього не може бути. Це не Мішка, він не міг просто так загинути! – юний високий хлопчина плаче та намагається відвернутись, аби його сліз не бачили. Він та ще сотні молодих людей прийшли сьогодні, 26 травня, аби провести в останню путь друга, однокласника та колегу по дитячим іграм чи по футболу. Майже 90% із сотень людей, що приїхали до Бірок на похорон юного, але перспективного і знаного футболіста Михайла Саїка, — саме молодь. Попереду, у чорному, сестрички. Одна з них, Ліля, ховала сьогодні не лише рідного брата, а й хрещеного батька свого старшого сина. Молодшу дитину Ліля народила кілька днів тому, і її ще навіть не встигли охрестити… Мама Тетяна не встигла приїхати на похорон до свого сина з далекої Італії.

– Знаєте, коли Бог роздавав доброту і щирість, наш Мішка стояв першим в черзі, — розповів колеса загиблого Олег. — Він настільки класний і добрий… Дуже сором’язливий. Але як комусь треба допомога — він завжди був першим. Нагадаємо, Вантажний поїзд травмував 22-річного хлопця, який сидів на колії.

Він помер дорогою до лікарні. Трагедія трапилась 24 травня на залізничній станції у Великих Бірках. Про пригоду на залізничній колії на лінію “102” повідомив черговий станції смт Великі Бірки.

Він розповів, що 24 травня близько опівночі, вантажний електровоз «ВЛ80Т-1238», що курсував за маршрутом Жмеринка-Львів, збив невідомого. Чоловік сидів на колії. Машиніст його побачив за кілька метрів, почав сигналити, але той на жодні попереджувальні сигнали не реагував. Рухався електровоз зі швидкістю 50 кілометрів на годину. Проте загальмувати не встиг, оскільки перевозив чотири цистерни з пальним та 42 вагони з вугіллям.

26 травня Мішу проводжали всім селом і ховали за всіма християнськими традиціями. Спочатку службу відправили вдома, потім понесли до церкви. Останнім пристанком молодого футболіста став сільський цвинтар. Коли труну встановили для останнього прощання, зверху на неї поклали футбольну форму – у ній Міша зіграв лишень раз. «Забивай у ній найкращі свої голи у небесному царстві, чемпіоне», — додали друзі.

– Не пишіть поганого за нашого Мішку, він був надзвичайним і, певно, найкращим за нас усіх, — друзі обурені лавиною інформації про нібито самогубство хлопця чи те, що кинувся під колеса потяга через нерозділене кохання. — У Мішки було багато подруг. Він гарно ставився і дружив з однокласницями та іншими дівчатами, з якими разом ріс і жив поруч. Але дівчини, ще й не розділеного кохання – точно не було. Він просто був дуже добрим. І тут така біда…

Родина і друзі-футболісти щиро дякують гравцям різних клубів, всій футбольній спільноті, друзям та односельцям за підтримку та допомогу в організації похорону. Кажуть, наш Міша заслужив, щоб його провели саме так. І згадували про нього тільки добре. Бо він, як ніхто, на це заслужив. – Ми не просто команда, яка прийшла покопати м’яч. Коли болить палець чи його ампутували — болить все тіло. Ми не знаємо, коли знову зможемо без Міші тішитись перемогам, — сказав на похороні помічник тренера команди «Вікторія» Петро Загурський. — Команда вже прийняла рішення, що номер, під яким грав Міша, назавжди буде закріплений за ним. І ніхто з нашої команди під таким номером ніколи не вийде на поле.

Кожної весни, вже є про це домовленість, футболісти Тернопільщини проводитимуть матчі пам’яті Міші Саїка. – Людина живе, доки про неї пам’ятають, — каже Петро Загурський. — Міша житиме вічно. І ми зробимо все, що від нас залежить, щоб пам’ять про нього була завжди. Хоча рана поки свіжа і дуже болить. І болітиме довго… Прикрий збіг обставин, але стадіон, де тренується команда «Вікторія» – поруч із залізницею. Саме тут сьогодні, 26 травня, Міша мав тренуватись зі своєю рідною командою. Саме тут кілька днів тому він, знітившись, обіцяв: я заб’ю ще не один гол. І саме тут усі спортсмени здригаються, лишень чуючи вдалині звук потяга, що наближається…

Редакція висловлює щирі співчуття родині, футбольній спільноті Тернопільщині і всім, хто втратив дорогу людину. Царство небесне тобі, чемпіоне