УКРАЇНА LIVE

У львівському Палаці мистецтв на цих вихідних презентували фільм про Віталія Марківа «Позивний Італієць». Авторка книги про легендарного військового та кореспондентка “Вголосу” Дар’я Бура поcпілкувалася з ним – про тюремне ув’язнення, чи завершене судове розслідування проти нього в Італії, перебіг війни на Донбасі та його відчуття країни.

У 2020 році я написала книжку на замовлення видавництва «Фоліо» «Віталій Марків» для серії «Сучасні герої». Її довелося писати без коментарів і узгоджень з головним героєм, адже у той час Марків перебував в італійській тюрмі, його звинувачували в загибелі італійського фотокореспондента та російського перекладача у травні 2014 року, поблизу гори Карачун на Донеччині.

Марківу загрожувало 24 роки ув’язнення, а розгляд його справи тривав понад три роки. 3 листопада 2020 року апеляційний суд виправдав українського нацгвардійця і він повернувся додому. Проте, справа не завершена.

Ми зустрілися вранці наступного дня після презентації. Його телефон дзвонить, пищить, світиться щокілька хвилин. Віталій розповідає, що усе розпочалося ще 2 травня 2014 року на Карачуні: «У мене завжди було загострене почуття справедливості. А того дня ми прилетіли і були в оточенні місцевих бабусь, людей з явними ознаками алкогольного сп’яніння, за спинами яких стояли інші люди в одязі з елементами військового спорядження. Там був один чоловік, який ламаною англійською розказував іноземним журналістам про «фашистів, бандерівців», а всі його слухали, сприймали. Я вирішив пояснити журналістам, між якими почув італійську мову, що тут відбувається, щоб вони не слухали цієї маячні. Це не було інтерв’ю, але одна людина без попередження знімала мою розмову на відео. Після цього в мережі, на російських сайтах, з’явилося відео, мовляв, на Донбасі воюють найманці з Італії…».

Протягом нашої розмови, у всьому відчувається спілкування з військовим. Від певних фраз, до пояснення деяких речей. Марків чітко розуміє, що можна говорити, а чого не потрібно.

– Коли писала книжку, просила твоїх командирів і побратимів пригадати події 24 травня 2014 року, коли загинули італійський і російський кореспонденти, а ти пам’ятаєш той день?

Не пам’ятаю, бо тоді всі дні здавалися однаковими. З 20 числа нас щодня дуже серйозно обстрілювали. 25 пам’ятаю, був дзвінок від італійського журналіста Марчелло Фаучі, який в мене запитав, чи я знаю про те, що загинули їхні журналісти? Я відповів, що не чув про цей випадок, але стріляють тут постійно.

– Що зараз відбувається у твоїй справі?

Триває касація. Крапка стоїть лише на першому етапі боротьби. Тому ще багато всього попереду, проте, я впевнився, що Україна своїх не залишає.

– У книжці твоя мама говорить, що весь час ув’язнення ти зберігав войовничий дух, який тримав тебе ще з часу Майдану. Якими були твої враження по поверненні в Україну?

Я приємно здивований. Мені подобається, як відбувається зараз внутрішня політика в Україні, що почалася боротьба з проросійськими ЗМІ. Коли поїхав на схід, помітив, що там робляться дороги, бо колись найгіршим було розуміння, що після ротації потрібно ремонтувати машину. Також значно зменшилася територія, куди добивають ті «республіканські» радіостанції. Щоб людина побачила зміни на краще, вона повинна їх відчути. Якщо у мене є можливість з Києва поїхати на схід не заїжджаючи кілька разів на СТО – це досягнення.

Щодо армії – я ніколи не був песимістом, але й ніколи не був наївним. Цивільним можуть бути непомітні зміни, але це процес не одного дня. Спочатку потрібно підготувати документальну базу, щоб впроваджувати зміни на підставі чогось, а потім їх втілювати. За роки війни армія дуже змінилася на різних рівнях. А «совок», який ще досі залишається, викоріниться з часом, бо ті, хто йшов воювати не заради грошей, і досі воюють, вони мотивовані.

– А перебіг війни як оцінюєш?

Скажу так: «Ми даємо гідну відсіч». Наша армія дуже сильна.

– Українці вміють створити собі героїв, а потім самі ж закидають їх камінням. Ти готовий до того, що в тебе полетить це каміння?

Звичайно, полетить.

– На тебе дуже падає тінь Авакова…

– Але моє звільнення – це його заслуга, він тримав справу під особистим контролем від початку. Я також розумію, що спільними зусиллями Міністерства закордонних справ, омбудсмена, консулів, послів та під особистим контролем президента України ця справа завершилася моїм поверненням додому. Я ніколи не хотів бути героєм, у нас їх не цінують. Я себе таким і не вважаю, проте, вважаю, що виконав свій обов’язок з честю.

– Чим ти зараз займаєшся?

– Насправді я обожнюю військову справу. У мене з 2014 по 2017 рік 14 ротацій на схід: Слов’янськ, Дебальцеве – Вуглегірськ, Станиця Луганська, Попасна. Але ще у тюрмі я зрозумів, що моя служба зміниться. Я дуже сумую за сходом, але зараз мене перевели у головне управління.

Ти зараз їздиш з презентацією фільму…

Я не дуже хочу бути постійно на виду, але розумію, що це потрібно для молоді. Коли курсанти різних родів військ пишуть позитивні відгуки після нашої зустрічі, я бачу, що їм «заходить ця тема», мене надихають їхні очі.

Фото – Галини Фесюк та Володимира Хаверка