УКРАЇНА LIVE

У спекотні дні червня на Донбасі тривали не менш спекотні бої. Ворог раз по раз порушував режим припинення вогню, застосовуючи заборонене мінськими домовленостями озброєння та крупні калібри.

Цього місяця війна забрала життя двох захисників України. Обидва захищали батьківщину з 2015 року. Обидва мріяли про перемогу. Обидва збиралися тримати зброю в руках до самого кінця.

Якими були та чим жили Герої, звістки про загибель яких майже загубилися серед новин про чемпіонат Європи з футболу, політичних скандалів та фото з відпусток – читайте далі.

Володимир Бєлов, 128 ОГШБр

Володимир Володимирович Бєлов народився 28 липня 1984 року в Казахстані. У 1993-му, коли хлопчикові виповнилося 9 років, він з родиною переїхав до України. Сім’я оселилася на Київщині, у селі Забір’я Фастівського району.

Закінчивши у 2001 році Забірську загальноосвітню школу, Володимир вступив до авіаційного університету. Після випуску працював у житлово-комунальному господарстві. А у 2015 році вирушив на Донбас – захищати землю, що стала йому рідною.

“Ми познайомились ще у 2015-му, це була перша наша ротація, луганський напрямок. Він приїхав на якихось кілька тижнів пізніше. Виявилось, що земляк – теж із Київщини, цікавий співрозмовник, мудрий та ще й веселий по життю. То ж і потоваришували та пішли фронтовими стежками пліч-о-пліч. Коли на одній позиції служили, коли на різних, то завжди підтримували зв’язок і один одного. Від першого дня служби в одному взводі”, – згадував у розмові з журналістом “Армія Інформ” побратим Бєлова, молодший сержант Юрій Москаленко.

Старшина Володимир Бєлов (псевдо “Миротворець”) служив у лавах 128 окремої гірсько-штурмової бригади. Виконував обов’язки старшого взводно-опорного пункту.

“Він завжди продумував усе до найдрібніших деталей: розміщення вогневих точок, спостережних постів, все, що стосується логістики і ворожих сутичок. Важко знайти більш відповідального та тямущого воїна”, – розповідав Москаленко.

Володимир планував пов’язати своє життя з військом. Тож постійно вдосконалював свої навички. Брав участь у бойовому вишколі в межах британської тренувальної місії “Орбітал”, розвивався по сержантській вертикалі, пройшов курси підготовки, лідерства. Побратими згадують: Бєлов володів тактичним баченням ситуації, а свої бойові навички за роки війни довів до автоматизму. Водночас Володимир був надзвичайно компанійським – про таких, як він, кажуть “душа компанії”. Захоплювався фотографією і це захоплення реалізував і на фронті. А ще – творив електронну музику…

За роки на війні Володимир пройшов чимало боїв. Зокрема, воював поблизу Михайлівки, Пісків, Зайцевого, Гранітного, Чермалика, Водяного. Біля останнього з перелічених населених пунктів “Миротворець” і закінчив свій бойовий та життєвий шлях.

11 червня близько 15.45 ворог розпочав обстрілювати позиції ЗСУ з гранатометів. Під час обстрілу Володимир отримав численні осколкові поранення. Вони виявилися несумісними з життям.

“Хтось не знає тієї клятви, яку дав цей Воїн. Не чув й одного слова, яке він говорив. Але ми знаємо, що він своїм одним найвищим актом підсумував всі чесноти людей та громадян. За любов до Батьківщини він прийняв смерть. Він не вибирав, коли і де битися. Усе, що він вибрав, – захистити тих, кого він любить, і навіть тих людей, яких не знав. Вічна пам‘ять Вам, друже”, – написав на своїй сторінці у фейсбуці після звістки про загибель воїна комбриг 128 ОГШБр, полковник Сергій Собко.

Позитивний та веселий, Володимир у спогадах побратимів залишиться відважним воїном та справжнім патріотом України, який мріяв про перемогу над ворогом. “Миротворець” любив життя і не залишався глухим до прохань про допомогу. Товариші Володимира відзначають його глибоку повагу до батька і те, як тяжко він переживав смерть матері.

“Він був одним із найкращих серед нас”, – каже Москаленко.

Поховали воїна в селі, де він прожив більшу частину життя. А побратими заприсяглися: за загибель “Миротворця” ворогові відплатять десятерицею.

Андрій Гонар, 58 ОМПБр

Андрій Миколайович Гонар народився 14 серпня 1969 року у Кривому Розі. Професійний водій, до війни він працював за фахом в автобусному парку та на заводі “Комуніст” у рідному місті. Коли ж Андрія мобілізували у 2015-му – в зоні проведення АТО він також сів за кермо.

Відслуживши рік після мобілізації, Гонар підписав контракт і продовжив воювати у складі 128 окремої гірсько-штурмової бригади. З часом спробував повернутися до мирного життя, втім, довго залишатися вдома не зміг: за словами знайомих, Андрій постійно говорив, що його тягне на фронт, до побратимів. Тож зрештою він повернувся на Донбас.

З червня 2019 року Андрій Гонар служив за контрактом у 58 ОМПБр старшим водієм мотопіхотної роти.

Рано-вранці 26 червня російсько-окупаційні війська розпочали обстріл позицій українських військових під селищем Піски зі ствольної артилерії. Коригувався обстріл за допомогою безпілотника. Як розповідали журналісти ТСН, коли ворог відкрив вогонь, українські воїни подалися в укриття. Останнім біг Андрій. Втім, заховатися від смертоносних снарядів він не встиг: один із них розірвався буквально за десять метрів від військового, розтрощивши паркан і поваливши дерево. Осколок снаряду влучив в Андрія Гонаря. Поранення виявилося фатальним. Воїн загинув близько 5:20 ранку – в останній день свого контракту. Побратими кажуть, чоловік збирався з’їздити додому, а потім продовжити службу. Та не судилося.

Андрієві Гонарю був 51 рік. Він обожнював риболовлю і навіть на фронті пригощав побратимів смаженою рибкою.

“Золота людина”, – коротко, але ємко характеризують загиблого побратима бійці 58-ї ОМПБр.

“Чесний, сміливий, порядний та надійний солдат! Не молодий, але справжній козак!” – згадують про Андрія ті, хто його знав.

У полеглого Героя залишилося дві доньки та син, який, як і батько, хотів захищати Україну.

30 червня, день, коли Кривий Ріг прощався з земляком, у місті було оголошено днем жалоби.