“Такого, як був Антоніо, більше не знайду. А іншого їй і не треба…”: Як українка Оксана синьйорою стала

Старенький італієць взяв за дружину чужоземку і залишив їй у спадок свою пенсію.

Не раз чула, що італійські чоловіки — не такі, як українські. Тому дивувалася, чому наші дівчата мріють вийти заміж за земляків дона Корлеоне. Кажуть, італійці — скупі, рахують кожну копійку, хитрі, і багатьох з них влаштовує роль альфонсів. Запросивши у бар чи піцерію жінку, чоловік платить лише за себе (у кращому випадку!). Це не наш хлоп, що за останні 50 гривень і на каву заведе, і квітку подарує… У протилежному переконала мене знайома, у яку закохався набагато старший за неї італієць, забрав до Італії і взяв її за жінку.

Оксана рано осиротіла — мама померла від невиліковної хвороби, батько одружився з іншою. Дівчина закінчила школу і через рік вийшла заміж за хлопця, з яким зналася ще з дитинства. Тішилася, що буде не сама, красень Андрій підтримає і фінансово, і, що найголовніше, морально. Однак мрія її не здійснилася. Після весілля Оксані проблем додалося. Чоловік почав прикладатися до чарки, затримуватися з друзями після роботи, а потім і з подругами…

А далі було ще гірше: пив, скандалив і бив. Вночі посеред зими тікала у нічній сорочці, боса, прикривши дитину ковдрою, з хати, щоб у нападі білої гарячки благовірний не забив обох. Не допомагали сварки, крики і благання опам’ятатися. Тому й подала на розлучення.

Чоловіки на життєвому шляху Оксані траплялися різні. Але достойного серед них не було. Не тому, що придиралася, просто боялася наступити на одні й ті ж самі граблі ще раз. Одного разу до магазину, у якому працювала Оксана, зайшов старший пан. Незрозумілою мовою щось сказав. Жінка закліпала очима і розгубилася — не знала, що йому подати. Інша продавець, яка свого часу була в Італії на заробітках, підказала Оксані, що синьйор просить станок для гоління. Коли наступного дня італієць знову увійшов у магазин, звернувся до “перекладача”, мовляв, йому сподобалася та блондинка, у якої він вчора купував станок, і хоче її запросити після роботи на піцу. Чи вона погодиться?

У призначений час Антоніо чекав біля магазину. Хоча спілкувалися мовою жестів, чудово розуміли одне одного. Відтоді Антоніо зустрічав Оксану щодня. А через два тижні синьйор сказав, що мусить повертатися додому. Пообіцяв, що телефонуватиме кілька разів на день. Довелося купити словник і вивчати італійську. Так хотілося зрозуміти, що він говорить, і сказати хоч кілька слів у відповідь.

Минуло півроку, Антоніо прилетів знову. Запросив до себе на батьківщину. Оксана розуміла — чоловік добрий, порядний, щирий. Це саме та підтримка — моральна і матеріальна, про яку вона мріяла у молоді роки. Він ніколи не був одружений і не мав дітей. Просив Оксану вийти за нього заміж. Її зупиняла лише одна перепона — він був старший на 25 років.

Сім років Антоніо літав в Україну, аж поки Оксана дала згоду вийти заміж. Зібрала необхідні документи, спакувала валізки і поїхала назустріч новому щастю. Та щастя те тривало недовго… Через рік невиліковна хвороба забрала від неї чоловіка.

І тут почалися проблеми. Похорон в Італії коштує дорого. Вдома грошей було мало. Родина у таких випадках не допомагає. Кажуть, це проблеми жінки. Всі були злі, бо як це так: жив собі чоловік до 72 років сам, а на старості звар’ював і одружився. Та ще й з українкою! Прийшла на допомогу племінниця покійного Антоніо — Рита. Вона порадила Оксані взяти позику у банку на похорон. Для Оксани настали чорні дні: залишилася без чоловіка, та ще й “повісила” на себе 6 тисяч євро. З чого їх тепер віддавати? Де знайти високооплачувану роботу?

На допомогу знову прийшла Рита. Згідно з італійським законодавством, якщо дружина прожила з чоловіком у шлюбі повний календарний рік, отримує 60 відсотків від пенсії чоловіка. Але за однієї умови: вона не має права працювати. Рита допомогла оформити необхідні документи.

Відтоді минуло два роки. Оксана повернула банкові борг. Живе — не бідує! Окрім пенсії, яку призначила держава по смерті чоловіка — близько тисячі євро, отримує кілька сотень євро за прибирання житлового будинку. Місяць тому приїжджала до Львова — видавала свою доньку заміж. Ми розмовляли з нею про чоловіків. Казала, що такого, як був її Антоніо, більше не знайде. А іншого їй і не треба!