УКРАЇНА LIVE

У західних популістів зараз досить незвичайний символ — президент Росії Володимир Путін. Марін Ле Пен, лідер французької ультраправої партії “Національний фронт”, назвала його поведінку моделлю “мотивованого протекціонізму, турботи про інтереси своєї країни, захисту своєї ідентичності”. Обраний президент США Дональд Трамп неодноразово висловлював своє захоплення російським президентом. Навіть ліва партія Греції СІРІЗА захищала дії Росії в Україні і була проти введення санкцій.

Для всіх інших це здається дивним. Путін — це людина, яка, за словами The Guardian, “вразила і схвилювала світ своєю сміливою і авторитарною політикою”, і, як каже The New York Times, дискредитує НАТО і європейську демократію, а його “агресивне поведінка… може призвести до небезпечних прорахунків, які часто призводять до збройних конфліктів”.

Журналіст Джуліан Баггини у своїй статті для The Huffington Post “Чому Путін і популісти так люблять один одного”, переклад якого зробив ONLINE.UA розповів про те, чому Путін так популярний серед популістів по всій Європі, чому не варто недооцінювати силу цього популізму, і як серед політиків в ЄС з’являються “друзі” глави Кремля.

Легко вважати популістів дурними і безневинними людьми, що потрапили в мережі підступного лиходія. Зрештою, у нас є підстави вважати, що путінська Росія організовує масові політичні маніпуляції, зокрема, через втручання в президентські вибори в США, створення “армії” інтернет-тролів і розширення масштабів дії спонсорованих Росією ЗМІ на європейських мовах. Її наступною метою, схоже, є вибори в Німеччині і Франції в 2017 році.

Але думати про популістів, як про беззахисних жертв маніпуляцій Кремля, означало б недооцінювати їх щире захоплення якостями, які є у Путіна. Все може закінчитися плачевно, але це безумовно не шлюб з розрахунку — це справжня любов. Щоб зрозуміти, чому так багато виборців люблять популістів, потрібно зрозуміти, чому популісти люблять Путіна.

Відповідь знайти не так складно. Візьміть практично будь-яку визначальну рису популізму, і ви побачите її в Путіні. Це може здатися дивним, враховуючи, що один з небагатьох питань, з якими згодні популісти — це їх презирство до елітам, а Путіна, колишнього агента КДБ з майже абсолютною владою в країні, навряд чи можна назвати аутсайдером. Але обурення популістів ніколи не було направлено на всі еліти — тільки на “неправильні”, що представляють центральні політичні сили, які керували західними демократіями протягом десятиліть після Другої світової війни. Саме тому багатого і впливового Дональда Трампа можна вважати антиэлитарным — він належить до еліти, але не вашингтонської або брюссельської. Путін також належить до елітних кіл, але не до західного ліберального істеблішменту.

Популізм, головним чином, харчується гнівом, спрямованим на цей політичний клас, і Путін бореться з цією ж силою. Розглядати це просто як холодний політичний теза “ворог мого ворога — мій друг”, значить недооцінювати, наскільки сильно людей може об’єднати те, проти чого вони виступають: загальна ненависть може стати основою взаємної любові.

Інші якості Путіна також привабливі для популістських настроїв. Сильне керівництво викликає у популістів захоплення, оскільки воно вважається необхідною умовою для протистояння настільки ж сильним егоїстичним інтересам, які стоять між народом і здійсненням його волі. Путін поділяє їх зневажливо думка про те, що, насправді, означає демократія — називаючи це простий об’єднаної волею народу і її виконанням. Для популістів підтримка більшості означає абсолютне правління, і навіть найбільш непримиренні критики Путіна визнають, що він, принаймні, більшу частину свого перебування на посаді, мав підтримку більшості росіян.

Ліберальна демократія, навпаки, вважає, що воля народу — явище не просте, і воно повинно бути гарантовано демократичними інститутами, які окультурюють крайності і захищають меншини від більшості. Для популістів це просто прикриття, яке ліберальна еліта використовує для того, щоб не виконувати бажання людей, а послабляти народну волю для задоволення власних цілей.

Це одна з головних причин, чому популізм, є головною загрозою демократії в тому вигляді, як ми її знаємо. У популізму немає ніякого реального поваги до верховенства закону. Він вважає, що суверенітет — не в парламенті або стабільних демократичних інститутах, а просто в останньому наказе виборців, отриманому від більшості людей. Інститути, які ліберали вважають захисним механізмом фундаментальних цінностей демократії, популістами вважаються перешкодами для реальної демократії.

З цієї причини Трамп називав виборчий процес “сфальсифікованими” (поки не виграв, звичайно), а британських суддів звинувачували в тому, що вони — “вороги народу”, через їх рішення про те, що для виходу Великобританії з Євросоюзу необхідно голосування парламенту. Нас не повинно дивувати, що такі люди не вважають проблемою нехтування Путіним щодо верховенства права в Росії. Якщо закон не підходить, його потрібно просто змінити. Вільям Партлетт з інституту Брукінгса, називає це “правлінням за законом”.

І, звичайно ж, є ще і націоналізм Путіна. Лівих і правих популістів об’єднує їх бажання повернути владу від безликих і безвідповідальних міжнародних установ і торгових угод суверенним державам. Такий відхід не має сенсу без сильного почуття державності, будь вона заснована тільки на етнічній належності чи ні. У зв’язку з цим Путін крокує в ногу з націоналістами і, як він показав у Криму і на сході України, готовий застосувати силу, щоб (як він це називає) “захистити” російських всередині або за межами національних кордонів, так само як і “захистити” територіальну цілісність нації.

Кінцева точка сумісності — це більш широкий відмова від ліберальних цінностей. Багато популісти релігійно консервативні і виступають проти мультикультуралізму. Сприяння Путіна розростання впливу Російської Православної Церкви розташування до нього тих, хто хоче, щоб церква відігравала велику роль в їх власних країнах. Навіть тим, хто не релігійний, подобається повернення до “традиційним” цінностей, яке демонструють такі дії. Принаймні, утвердження національної релігії є утвердженням цінності домінуючої, гетерогенною, самобутньої культури. Звичайно, Путін зацікавлений у підтримці націоналістів у своїх особистих цілях. Популізм підриває єдність Європи і, таким чином, дає Росії можливість збільшити свою сферу впливу і втручання. Але занадто великий акцент на політичному втручанні Кремля потрапляє в сферу тих параноїдальних глобальних теорій змови, які використовують так багато популістів, які відволікають увагу від місцевих причин походження популізму і його загрози.

Для того, щоб серйозно розглядати відносини між Путіним і популістами, нам потрібно зрозуміти, чому виникає ця любов. Ліберали недооцінюють привабливість націоналізму, традицій і сильного керівництва. Популісти вірять авторитарної демократії Путіна, яка грає за правилами виборів, але має мало спільного з плюралізмом західних демократій, де переговори, компроміс і верховенство закону мають таке ж значення, як і рішення більшості кожен окремо взятий день. Для тих, хто заспокоює себе тим, що Путін — це лише радянський реваншист, подібного якому європейці ніколи не вважали б привабливим прикладом, популісти служать сигналом, резюмує видання.