УКРАЇНА LIVE

Вчителі часто їдуть викладати до сіл та маленьких міст. Зокрема, для того, щоб набратися педагогічного досвіду, реалізувати дитячу мрію чи змінити щось в українській освіті. Читайте 3 цікаві історії про вчителів, які поїхали працювати у села та містечка.

Джерело:

“Нова українська школа”
Молоді вчителі Ярослав Височанський, Інна Рахмістрюк та Анастасія Беляєва поділилися власними історіями про те, як вони вчителювали в маленьких селах, чого навчилися та як налагоджували зв’язки з дітьми.

“Діти мають бачити, що вчитель – така сама людина”
Так, Ярослав Височанський каже, що у столиці йому відмовляли в роботі та пропонували почекати 5 – 10 років, бо хотіли “молодого ініціативного з 25 роками стажу”. Тому він у 23 роки поїхав працювати в село на Київщині.

У 2016 році я почав шукати інші можливості, щоби стати вчителем. Знайомі порадили взяти участь у програмі “Навчай для України”. Після добору ми додатково навчалися в літньому інституті. Це було особливо корисно для тих, хто не мали педосвіти,
– каже вчитель.

Що відомо про програму “Навчай для України”
Завдяки ній люди без досвіду мають можливість спробувати себе в ролі педагогів, а школи в регіонах можуть знайти вчителя.

Аби працювати в школі, майбутні учасники мають пройти кілька етапів добору, навчання з предмету, який хочуть викладати, ЗНО, провести пробний урок, пройти підготовку щодо методик викладання, законодавчої бази тощо.

Ця програма була започаткована в США майже 30 років тому. Нині в ній беруть участь понад 50 країн, а майже 60 – 70% випускників залишаються працювати у сфері освіти.

Так, Ярослав потрапив у невелику школу №3 в селі Нові Петрівці на Київщині. Перше, що йому сказали: “Ми дуже раді вас бачити, але з житлом допомогти не можемо”. Тож він знайшов прибудову, де вода й туалет були на вулиці, де і прожив 2 роки. Вчитель викладав у 1 – 9 класах історію й заміняв інформатику в молодшій школі.

Височанський каже, що школа – це про взаємини, у яких ти розповідаєш те, що цікавить дітей. Наприклад, звідки приїхав, чому тут опинився, як тебе знайти в інстаграмі.

Я зрозумів, що діти мають бачити, що вчитель – така сама людина, як і вони, а не робот, який прийшов “засунути в голову” історію чи математику. У закордонній педагогіці є поняття “friendly, but not friend”. Такі взаємини встановлюються, коли учні бачать, що вчитель не кричить, а допомагає. Згодом їм стає цікаво,
– сказав він.

Окрім того, вчитель на уроках намагався зацікавити дітей проєктною діяльністю. Учні обирали тему, опрацьовували, а він виконував функцію куратора чи коуча, підтримував і казав, де можна знайти інформацію.

Ярослав Височанський/ Фото НУШ

Вчитель запевняє, що найважче було з батьками. Адже в деяких дорослих є переконання, що можна віддати дитину в школу й отримати “готовий продукт”. Вони часто приходять на батьківські збори посварити за погані оцінки.

“А наступного дня дитина прийде на урок і буде плювати в стелю, щоби зробити вчителю гірше. Бо вчора її сварили за те, що батьки побачили оцінки. І це ніяк не стимулює навчатись”, – впевнений Ярослав.

Наразі він і далі працює вчителем історії, мистецтва й частково педагогом-організатором у ліцеї Львова.

“Ціль була – щоб у дітей з’явилася зацікавленість предметом”
А Інна Рахмістрюк у 2017 році закінчила магістратуру в Могилянській школі журналістики. Тоді розпочався перший набір “Навчай для України, і вона вирішила стати вчителькою. Так, у 23 роки Інна поїхала працювати в школи Боярки (Київщина).

Вчителька почала викладала зарубіжну літературу, і зіштовхнулася з проблемою, що не всі готові читати великі тексти й не всі люблять читати загалом. Тому поставила собі завдання, щоби в дітей з’явилася хоча б якась зацікавленість предметом.

Я часто робила акцент на рольових розігруваннях тексту, бо це дає можливість навіть тим, хто не прочитали, подивитися, що відбувалося у творі. Ми аналізували історії, думали, чи можна було вчинити по-іншому,
– зізнається вона.

За словами Інни, вони з учнями також розвивали навички креативного письма. Адже твір ЗНО треба писати всім, тож треба розвивати висловлювання своєї думки й пошук прикладів у житті.

Так, вона поза класом організовувала кіноклуб, де переглядали фільми, також був гурток юного журналіста “Медіаморж”. А ще вчителька організувала профорієнтаційні зустрічі для дітей старшої школи, куди запрошувала молодих спеціалістів.

Рахмістрюк запевняє, що найбільше вона працювала з класними керівниками. “Коли ти вчителька, яка викладає один предмет раз на тиждень, то важко стати на той самий рівень, за яким діти сприймають учителів, які працюють довго”, – додає вона.

Інна стверджує, що ці 2 роки були стартом, аби далі кудись рухатися й загалом зрозуміти, чи це їй подобається. “Після програми я поїхала на рік на волонтерство в Іспанію, де займалася асистуванням на уроках англійської в невеличкому містечку. Коли повернулася, ще рік працювала в приватній школі на посаді менторки класу”, – розповідає Інна.

“Діти зраділи, що до них прийшла людина, яка розуміє їхні жарти та меми”
Анастасія Беляєва домовилися про зустріч зі старшокласниками в своїй школі, щоб розказати їм, які є шляхи, що можна знайти, що вивчити.

“Коли я прийшла, то помітила, що школа ніяк не змінилася з того часу, як я навчалася, і мені стало сумно. У соцмережі мені трапилася програма “Навчай для України”, і я подумала, що можу спробувати щось змінити”, – розповіла вона.

Так, Анастасія у 22 роки потрапила в містечко Теплодар (Одеська область).

Я викладала українську літературу в 5 – 6 і 10 – 11 класах. Вирішила, що можна спробувати класно подавати її. Наприклад, ми влаштовували “суд” над Лисом Микитою з “Фарбованого лиса” з п’ятикласниками. Діти зраділи, що до них прийшла людина, яка може зрозуміти їхні жарти, знає меми тощо,
– запевнила Беляєва.

ДІвчині вдалося відразу подружитися з дітьми, хоч було нелегко. Бо через те, що вона молода, їй було важко тримати кордони. Мовляв, жартую вашими жартами, але вона – вчителька.

“Коли в мене були проблеми з учнями чи я відчувала, що щось не так, то ходила на батьківські збори, розповідала про дітей, чим вони класні, як можна було б покращити ситуацію. Водночас показувала графіки, де відмічала, хто відповідає, де порушується дисципліна”, – розповіла Анастасія.

І коли наступного року вона стала класною керівницею й запропонувала вести гурток англійської, її дею підтримали. Також вчителька каже, що вона пишається тим, що вона мала учнів, які почали писати книжки.

Що було найважче? В містечко вона поїхала сама, і в якийсь момент зрозуміла, що їй важко рухати щось зсередини. Тому траплялися хвилини відчаю, але допомогла підтримка друзів та спільний чат з учасниками програми.

Зараз Анастасія Беляєва працює в приватній школі в Одесі вчителькою української мови й літератури та тьюторкою.