Як це – працювати в українському дитсадку? Історія однієї виховательки
Міністерство освіти та науки розробило новий професійний стандарт для виховательок дошкільних навчальних закладів.
Відповідно до нього, вони мають демонструвати високі навички самоконтролю, бути привітними та завжди знаходити спільну мову з усіма учасниками освітнього процесу.
З цими настановами сильно контрастує результат минулорічного дослідження умов праці в українських садочках “Хто потурбується”.
Воно показало, що більшість виховательок постійно відчувають стрес, працюють понаднормово, виконують додаткову роботу на кшталт прибирання території чи фарбування майданчиків. А заробляють в межах мінімальної зарплати. Пропонувати їм при цьому завжди бути привітними звучить досить цинічно.
Втім, реальність, з якою щодня стикаються виховательки садочків, часто ще складніша.
Тож як це – бути вихователькою в українському дитсадку?
Анжела – вихователька садочка в одному зі спальних районів Києва. Раніше вона працювала бухгалтеркою.
“Була і краща зарплата, і краще відношення”, – каже Анжела.
Змінити професію вона вирішила, коли її діти пішли у садочок. Для Анжели було важливо залишатися поруч, тож вона стала вихователькою садочка своїх дітей.
Останні 12 років Анжела щодня ходить стежкою крізь двори від дому до садочка – свого робочого місця. На щастя, дорога займає всього декілька хвилин.
Ще ближче до дому Анжели розташований новий садочок, який відкрили минулого року.
“Тут була двоповерхова будівля. Її майже знесли, рознесли, розтягнули. Коли ми почали звертатися до депутатів, виявилося, що мешканці не проти, щоб тут буде відкритий новітній дитсадок.
Я не знаю, яку суму виділили КМДА на реконструкцію цього. Але це був такий грандіозний проект. Роботи проводилися півроку. Добудували третій поверх, додали сучасне обладнання, відеоспостереження, новітні ігрові майданчики”, – каже Анжела.
Втім, вона залишилась працювати на колишньому місці. Її робота починається з 7:30 і триває до 12:45 або з 12:45 до 18:00 години, в залежності від зміни.
“Ви знаєте, директор нас поважає за те, що ми не перейшли. Я знаю свої стіни. Знаю весь колектив. Тим паче, що на новому місці треба довго звикати”.
На перевіреному місці є свої плюси, каже Анжела:
“У нас директор стежить, щоб зарплата виплачувалась вчасно. Ми отримуємо премію. Наприклад, до Дня вихователя – половина ставки.
В селах люди і цього не отримують. Станом на сьогодні моя зарплата – 5680 грн. Можна і більше заробити, але якщо я буду працювати на 1,5 ставки, то сил вже ні на що не залишиться”.
Зараз син Назар та донька Міла навчаються у школі. Проте роботу садочку Анжела не покинула.
“Я не знаю, чи зможу зараз знайти іншу роботу. По-перше, я звикла. По-друге, не хочеться далеко їздити. Тут я знаю, що можу прибігти додому.
Навіть якщо дитина захворіла, дають лікарняні. Дочці часто їжа не підходить у школі. Мілі погано – привела дитину додому, напоїла ромашковим чаєм”, – каже вихователька.
Її ситуація – типовий приклад жіночої зайнятості в Україні.
“На законодавчому рівні жінки та чоловіки в Україні мають однакові права щодо працевлаштування, однак на практиці ринок праці дуже сегрегований.
Жінки здебільшого представлені у низькооплачувані бюджетній сфері та сфері обслуговування і торгівлі. На цю роботу погоджуються через брак інших пропозицій та можливість балансувати між роботою та сім’єю.
Бо безліч додаткових обов’язків по догляду покладено саме на жінок. Тож це здебільшого вибір з обмежених альтернатив”, – зазначає Оксана Дутчак, кандидатка соціологічних наук та співавторка дослідження “Хто потурбується”.
Про це говорить і сама Анжела:
“Деякі чоловіки кажуть: “Да ти сама вибрала свою професію!”, “Тебе туди ніхто не відправляв!”. Одна знайома також працює в селі вихователем.
Я кажу: “А чому ти пішла?” – “Ну мама захотіла! Мене мама примусила!”. Виходить, що вона у 17– 18 років не сама приймала рішення, а батьки приймали рішення за ту людину. Тому що не було куди піти.
От був у районному центрі якийсь технікум, от вона його і закінчила, потім із цим дипломом приїхала в Київ на роботу, так і влаштувалася. І виходить, що все життя віддає дітям”.
До того ж, район, де мешкає Анжела, неспокійний. І тривожність за дітей стає чудово зрозумілою.
Сім’я проживає в гуртожитку. З вікон будівлі періодино чутно лайку, а сама п’ятиповерхівка, як і решта навколишніх будинків, сильно контрастує з оновленими яскравими фасадами дитсадочків у дворах.
Втім, власне житло у Києві – цінна річ. Зарплата виховательки не дозволяє і думати про аренду. “Нам, як сім’ї з дітьми, дали більшу кімнату. Тут окремий санвузол. Тобто, це повноцінна квартира”, – каже Анжела.
Житло вдалось отримати, оскільки чоловік Анжели 20 років пропрацював на фанерному заводі – ЗАТ “Фанплит”. Однак декілька років тому над 135 сім’ями нависла загроза виселення.
Завод вирішив, що має право розпоряджатися будинком, який знаходиться на його балансі, як завгодно. Наприклад, перетворити його на хостел.
Мешканці вийшли на акції протесту та подали позов до суду. Анжела в цьому активно брала участь.
За її словами, існує закон “Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків”, відповідно до якого держава також має права на ці будинки, оскільки робила внесок в їхнє будівництво та утримання.
Саме передачі гуртожитку на баланс міста і добиваються мешканці. У 2019 році Господарський суд Києва прийняв рішення на їхню користь. Однак крапку в справі досі не поставлено.
Незважаючи на підвішений стан з житлом, Анжела виглядає впевнено та спокійно – у повній відповідності до стандартів МОН.
Однак є речі, які, за її словами, вибивають з колії. Це переживання за безпеку дітей та конфлікти з батьками.
“Є різні категорії батьків. Не всі розуміють, що діти можуть забруднитися. Вони гралися в піску, їли фрукти в обід, пили сік фруктовий – дитя приходить додому брудненьке.
Одні батьки можуть сказати: “ну, нічого страшного.” А було – вранці мама приходить з пакетом речей, кидає його і каже: “Буде вихователь прати речі, якщо ще раз так прийде!”
А який вихід? Це ж діти!”, – каже Анжела.
Також нерідко буває, коли батьки ігнорують рекомендації педагогів, не привчають до самообслуговування, не виконують з дітьми завдання для розвитку, скаржиться Анжела.
Іноді за байдужістю ховаються моторошні причини – дехто страждає від залежностей.
“Якщо за дитиною прийшла людина у стані сп’яніння, є конкретний пункт у посадовій інструкції”, – розповідає Анжела..
Так, дитину віддавати не можна, оскільки це для неї небезпечно. Вихователь має зателефонувати іншим родичам, дані яких записано в анкеті, пояснити ситуацію та попросити забрати дитину.
“На випадок, якщо вже зовсім не виходить домовитись і починають поводитись неадекватно, є тривожна кнопка”, – каже вихователька.
Своїх дітей Анжела так само оберігає, навідується у школу, спонукає їх брати участь в різних активностях. Сім’я часто гуляє у парку поруч з домом. Час вдається знайти попри додаткові підробітки.
“Заробітна плата не дозволяє жінці з двома дітьми відпочивати”, – підкреслює Анжела.
На щастя, її чоловік та батьки мають стабільний заробіток. Однак життя в столиці постійно вимагає більшого.
“Мені мама з села передає майже все. Де можна підробити – підробляю. Наприклад, брала участь у виборах на дільницях. Викручуєшся, як можеш”, – каже вихователька.
Ситуація Анжели є типовою для українських працівниць дошкілля.
Тогорічне дослідження показало, що майже половина з них підтримують свою сім’ю завдяки продуктам з власного господарства, чверть регулярно беруть кредити чи позики, 14% мають додаткову роботу і приблизно стільки ж отримують допомогу від рідних.
“Якби не підтримка, то я би давно звільнилась”, – каже Анжела.
За її спостереженнями, якщо порівнювати рівень технічного забезпечення садочків 10 років тому і зараз, то стало набагато краще. І відновлений садочок у дворі її будинку – яскравий тому приклад.
“Але мені здається, що в нас з кожним роком все гірша ситуація в плані із заробітними платами… Це той мізер, за який навряд хтось прийде з молодих фахівців”, – вважає Анжела.
Наразі, відповідно до дослідження “Хто потурбується”, загалом в українській системі дошкільної освіти не вистачає близько 5 тисяч виховательок. Тобто, вакантні місця є фактично у кожному садочку.
“Специфіка доглядової праці полягає у тому, що центральне місце тут займає виконавиця, її ставлення, мотивація, емоційний стан. Саме людський фактор грає ключову роль.
Тож перевантаженість, вигорання, погане самопочуття через неможливість звести кінці з кінцями – те, з чим варто боротися в першу чергу, забезпечуючи гідні умови та оплату праці. Однак з боку держави про це майже не говорять”, – зазначає Оксана Дутчак.
Натомість в умовах браку кадрів вихователькам нав’язують нереалістичні умови профстандартів. Ніби зовсім ігноруючи, що вони живі люди, а не мешканки окремого світу.
Невирішені соціальні питання так само б’ють по них. А зарплата, що коливається в межах мінімальної, зменшує шанси на хоч якусь “подушку безпеки” та ресурс на створення привітної атмосфери в садочку.
Звісно, МОН не несе відповідальність за всі проблеми сучасної України.
Однак зважати на них могли б при розробці і реалізації нової концепції дошкілля. Так само, як і більш предметно говорити про умови праці та зарплати вихователів. Натомість поки ж їм пропонують зберігати спокій та посміхатись.
Матеріал підготовлено в рамках дослідницького проєкту “(Не)видима” за підтримки Rosa-Luxemburg-Stiftung в Україні.
Олена Ткаліч, журналістка, редакторка ІА “Соцпортал”, одна з авторок дослідження “Хто потурбується”, спеціально для УП.Життя
Шукайте деталі в групі Facebook
