УКРАЇНА LIVE

Восьмий рік триває російсько-українська війна. Наше військо відбило в окупанта дві третини окупованого Донбасу, 12 міст, і тримає оборону на 457 км лінії фронту.

З початку бойових дій загинули 4488 українських військових, за даними Українського інституту національної пам’яті.Також близько 3300 цивільних осіб, серед яких 240 дітей. З 1 січня до 2 грудня 2021 року Збройні сили України на Донбасі втратили вбитими 65 військовослужбовців, майже половина втрат – від куль снайперів.

Кореспондент Gazeta.ua побував у Новотроїцькому та в Пісках на лінії зіткнення у Донецькій області, також – у прифронтових Маріуполі й Карлівці. В зоні операції Об’єднаних сил поспілкувався з військовими про те, що тут думають про можливий широкомасштабний наступ РФ. Також запитав місцевих жителів, як їм живеться, коли поряд тривають бойові дії.

“Такси по городу! Недорого!” – нав’язливо пропонують послуги десяток таксистів о 7.00 ранку 30 листопада на вокзалі у Маріуполі. Намагаються упіймати кожного з пасажирів потяга, хто проходить повз пам’ятник загиблим у 1941-1943 роках залізничникам-підпільникам. Бувало, тут за пасажирів навіть билися, кажуть місцеві.

До того, як контрольно-пропускні пункти для в’їзду й виїзду на лінії розмежування на Донбасі закрили через коронавірус, половина пасажирів потягу Львів-Маріуполь висідала у Волновасі. Переважно пенсіонери, які далі через КПВВ прямували “на ту сторону”, як тут кажуть. Сьогодні ж, аби потрапити на окуповану територію, їдуть через Росію. Відтак у Волновасі орендодавці квартир, власники магазинів та таксисти залишились без чималої частини заробітку.

На Донбасі сонце сходить і сутеніє приблизно на годину раніше, ніж в Західній Україні. Місто прокидається затемна. У ясний і холодний ранок на площі перед вокзалом декілька людей чекає на тролейбус. Біля них шукають поживу бездомні собаки. Навпроти висить банер про роботу у Польщі.

“Где б нам взять стол? Железнодорожники прививаться будут”, – запитує колегу працівниця вокзалу у червоному світловідбиваючому жилеті. Зал очікування майже порожній. Дві літні жінки у чорному – одна у капелюсі, інша в береті – хваляться фотографіями дітей і внуків у смартфонах. Розмовляють суржиком. Біля них ще дві пенсіонерки бесідують.

Россия процветает! Ездила к сыну, была в русской бане, так понравилось

“Сын работает во Владивостоке, а до этого на Севере был. Второй — юрист, свое дело открыл. Россия процветает! Ездила к нему, была в русской бане, так понравилось”, – говорить жінка в довгій сірій стьобаній куртці і кросівках із білою підошвою. Тримає кравчучку з двома сумками. Інша, у зеленому пальто і рожевій в’язаній шапці, мовчки її слухає. Зрештою, перша бачить, що співрозмовниці нецікаво, і йде геть.

На вулиці перед вокзалом на старому білому пікапі Citroen Berlingo зустрічає 49-річний Віталій Надточий. До війни – інспектор ДАІ міста Макіївка. Залишився вірний присязі. Одразу після окупації Донецька за наказом керівництва вийшов на підконтрольну Україні територію. Працював у поліції Донеччини, тепер — сержант ЗСУ. Орендує одномімнату квартиру, стоїть у черзі на житло як переселенець. Все його майно залишилося в Донецьку. Працюючи патрульним поліцейським в Авдіївці, мешкав у кімнаті у підвалі під відділком. На службі відростив сиву бороду. З ним вирушаємо по трасі з міста на Північ.

“Довго не міг стати на квартирний облік та отримання компенсації на житло як переселенець та учасник бойових дій. Для цього мав прожити рік в одному місті. А служив то у Волновасі, то в Авдіївці. Тепер поставили 2000-і якимось в чергу на квартиру і 300-м на компенсацію. Черга майже не рухається”, – каже він.

Розповідає, як виходив із окупованого Донецька полями в шльопанцях. Каже – багато співробітників ДАІ з Макіївки, Горлівки і Єнакієвого згодом повернулися назад. Бо не отримали тут достойної зарплати.

Розчарований патріот — це найгірше

“Розчарований патріот — це найгірше. Мене тут часто питають — що дав тобі твій патріотизм? І я не маю що відповісти. Якось мені один майданівець сказав: “Не хочу з тобою, даішником, розмовляти, бо ти хабарник”. Я обома руками був за Майдан. Але чому його не довели до кінця?” – обурюється Віталій.

Із труб металургійних комбінатів піднімаються клуби білого диму. Маріуполь — місто із найбільш забрудненим повітрям в Україні, одне з лідерів у Європі. Кажуть, шлейф диму звідси тягнеться аж до Авдіївки, що за 130 км.

Ахметов вивіз фільтри з підприємств на свої заводи у Європі

“Вночі буває червоне зарево на горизонті. Все тому, що Ахметов вивіз фільтри з підприємств на свої заводи у Європі, – каже Віталій. – Там до екологічних вимог ставляться серйозно. А наших людей можна труїти. Одній із військових частин міська влада виділила приміщення біля шлакової гори. Хоча в Маріуполі багато інших покинутих підприємств. З тої гори вітер розносить токсичний пил. Хлопці вийшли на полігон і ще тиждень відхаркували чорним”.

 

На виїзді з Маріуполя минаємо кількаметрову скульптуру “Сталевар”. Алюмінієвий металург тримає в руці сталеварну ложку з 1969 року.
“На підприємствах техніка застаріла. Зустрічаються станки, що СРСР отримав від Заходу по ленд-лізу у Другу світову. А на Макіївському металургійному комбінаті, який бойовики розграбували, доменні печі були ще з часів Джона Юза (1814-1889 роки; британський гірничий інженер заснував металургійний завод на Донбасі 1869-го, при ньому виникло місто Юзівка – тепер Донецьк. – Gazeta.ua)”, – продовжує Віталій.

На околицях міста багато маленьких хат. Обійстя невеликі, рідко біля якого є город. Люди працюють на заводах і вдома проводять мало часу, пояснюють місцеві.

У Волновасі до нас долучається пресофіцер 93-ої окремої механізованої бригади “Холодний Яр” Ірина Рибакова. Одягаємо бронежилети і каски та прямуємо у селище Новотроїцьке за 20 км від райцентру.

“Найгірше – це коли ПТУР по тобі пустять. Бо міномет можна почути, а ракету ні. Як от було в машину медиків поцілили, хоч на ній були червоні хрести”, – говорить дорогою Ірина.

Холодноярці декілька місяців утримують позиції біля Новотроїцького. Оточені ворогом майже з трьох сторін військові все ж контролюють панівні висоти навпроти окупованого Докучаєвська.

Щоб дістатися на позиції, залишаємо авто і піднімаємось вгору болотом, в якому буквально застряють черевики. Дороги сильно розмило після дощів та мокрого снігу. Пейзажі місцями нагадують карпатські гори — заболочені грунтові дороги чергуються з кам’яними валунами. Поміж кущів видно червоні ягоди шипшини.

Неподалік знаходиться кар’єр, на дні якого велике озеро. Протилежний його берег контролюють бойовики. Недалеко звідси КПВВ “Новотроїцьке”. Чи не єдине в Донецькій області, де можна перетнути лінію розмежування. З українського боку КПВВ відкрите, однак окупанти пропускають тільки двічі на тиждень – у понеділок та п’ятницю.

Дорогою зустрічаємо бійця Дмитра. Хлопець повністю екіпірований. На касці маскувальна сітка, на ногах наколінники. На ствол автомата накручений сучасний полум’ягасник – пристрій для зменшення спалаху від пострілу.

“Зараз більш-менш спокійно на цій ділянці фронту. Нас тричі обстрілювали мінами 82 калібру. Стріляли спершу по нас, потім по підконтрольному їм селу. У нас всі цілі, відповідали їм дозволеною зброєю. Думаю, це така провокація була. Місцеві до нас тут здебільшого добре ставляться. Аптекарка в селі мені номера волонтерів давала, у яких ліки дістати”, – розповідає та прощається. Поспішає. Каже, вільного часу мало. Якщо такий є, обслуговує БМП, аби завжди була готова до бою.

В одному з бліндажів на дерев’яному столі 22-річний Валерій Геровкін зубною щіткою чистить автоматичний станковий гранатомет. Руки вимащені збройовим маслом. На бронежилеті має наліплений принт із червоним черепом на чорному фоні. В шапці закладена цигарка. Його побратим Ростислав із червоно-чорним прапором на кепці заряджає ВОГи у стрічку гранатомета. Обличчя закриває бафом кольору хакі. Під столом у дерев’яному ящику сплять двоє сірих смугастих кошенят.

“Мабуть, це був СПГ (станковий протитаковий гранатомет. – Gazeta.ua), – каже Валерій, прислуховуючись до вибуху вдалині. – Поки що нас, слава Богу, не обстрілювали серйозно. Лише з автомата та КК (кулемета Калашникова, – Gazeta.ua). Намагалися з гранатомета і АГСа по нас накинути. Міномет працював, але не по нас”.

Біля солдатів, сидячи на лаві, читає книгу з телефону піхотинець “Філософ”. Старший чоловік в окулярах та з густою білою бородою.

“Колись молодому солдату дав пораду, як з дружиною відносини будувати. Він так зрадів. Каже: “А ти філософ!” Так і прижилося”, – пояснює походження свого позивного. На війні з 2015 року.

На Луганщині під Жолобком проти нас російські морпіхи воювали і навіть не приховували цього

“Минулу ротацію провели на Луганщині під Жолобком, спекотно було. Противник там дуже близько. Проти нас російські морпіхи воювали і навіть не приховували цього. Коли вони вийшли на ротацію, їх прапор ще довго стояв. Поки ті, хто їх змінили, не додумался зняти — був хорошим орієнтиром”, – додає.

Побачивши гостей, на нас гавкає чорно-рудий дворняга Чарлі.

“Він із сусідньої позиції до нас забігає. Хоробрий. Під час крайнього обстрілу не ховався, а в окопі підбіг до кожного. Я перезаряджався, а тут він. Кажу: “Чарлі, все добре. 4,5,0″. То він побіг на інший фланг до побратимів”, – переповідає Ростислав. Він із міста Павлоград на Дніпропетровщині. Каже на цей край Західний Донбас. З Донбасу тут можна зустріти багато бійців. Половина його рідних не знають, що він в ООС.

Поставила перед вибором: або вона, або армія. Як бачите, я тут. Не шкодую

“Знають брат і сестра. Решті відомо лише, що я в армії. Буває, подивляться новини і дзвонять, переживають. Кажу, що я дуже далеко звідси. В армію хотів ще років з 15, але не на срочку. На гражданці вчився на будівельника. Отримував хороші гроші. Мав дівчину. В один момент в голові перемкнуло і сказав їй, що завтра іду підписувати контракт. Поставила перед вибором: або вона, або армія. Як бачите, я тут. Не шкодую. За чотири місяці вона подзвонила, але вже не хочу стосунків. Вона зробила свій вибір”, – каже Ростислав. Гладить кошеня, що сіло йому на плече.

Подальше життя планує пов’язати з армією.

“Я націоналіст. Хочу здорову, сильну націю без “русского мира”. Ми з ними ніякі не брати. І кожен патріот тут стоятиме до останнього. А був би наказ, реально Донбас можемо за пару днів звільнити. Не без втрат, але взяли б. А ті, хто не хоче в Україні жити — їжджайте в Росію! В мене сестра живе в РФ, ще до війни переїхала. Перестав з нею спілкуватись”, – каже боєць.

З капоніру за противником через трубу розвідника спостерігає холодноярівець 20-річний Микола. Кремезний хлопець із камуфляжною сіткою на касці. На бронежилеті наклеєний крокодил – логотип фірми Lacoste. Каже — залишки фірмового шарфу, який пустив на чистку зброї.

“Бойовики, бувало, по пояс з укриття вилазили. А якось під час бою тєло з того боку в повен зріст стріляло. Та переважно тут відносно тихо, – каже, не відводячи очей від труби розвідника. – Перші два тижні траплялись моменти, коли було страшно. Стояв на посту, чую кроки. Дивлюся в теплік (тепловізор, – Gazeta.ua) — нікого. Може, якийсь звір ходив. Але вже наготові, себе накручуєш, продумуєш дії — що робитиме, як відходитимеш. Бо ще поряд товариш. А потім звик і перестав боятися. Буде що буде”.

Коли куриш, цигарки в руці не видно, тільки вогник. Такі тут тумани

“Тут є на що подивитися – красива природа. Особливо світанки й заходи сонця. Або тумани. Буває йдеш по окопі і за 10 метрів нічого не бачиш. Коли куриш, цигарки в руці не видно, тільки вогник”, – говорить, дивлячись вдалину.

Микола родом з Донецька. Як почалась війна, переїхав на Харківщину. Працював із 14 років, потім підписав контракт.

“Мрію повернути рідне місто. Був там 2016-го 15-річним. Мої однолітки говорили, що можна було б і вернутися в Україну. Ніхто не хоче війни. Але Донецьк вже не буде таким, як раніше. Люди там виживають. Мій друг вчиться у Києві, а їздить туди до батьків. Більше ні з ким там не спілкуюся. У лютому 2017 року бойовики стріляли “Градами” з міста. Працювали поряд з водоканалом. Це півтора кілометри від мого дому. Будинок дерев’яний трясся так, ніби поряд стріляли. Питав у мами, що робити. Каже — та нічого. Звикаєш до цього”, – говорить військовий.

Інформацію про можливий широкомасштабний наступ РФ холодноярці сприймають спокійно. На цій ділянці фронту ворог понесе великі втрати, вважає Микола.

На умови служби не жаліється.

Маємо борщі, сосиски, пирожки, каші, тушонку. Влітку чи не щодня шашлики смажили

“Наш повар Льоха смачно готує. Щодня маємо борщі, сосиски, пирожки, каші, тушонку. Влітку чи не щодня шашлики смажили. Повезло з побратимами. Чув різні історії, як хлопці живуть. Тут же згуртований колектив, всі накази виконуються. Ми, як сім’я. Інакше ніяк”, – каже Микола.

“Один одного підтримуємо. Коли хтось хворіє, підміняємо. Комусь допомога потрібна тут чи вдома — помагаємо. Коли дружньо живеш, не помічаєш цього всього”, – додає армієць Євгеній, показуючи на позиції бойовиків. Поверх каски носить у чохлі захисні окуляри для очей. Родом із Маріуполя, це його перший контракт. Коли 2014-го його місто захопили бойовики, вчився у школі.

“Бачив, як все починалось. 2016-го відслужив срочку. Працював електромонтером на металургійному комбінаті “Азовсталь”. Коли там почалися скорочення, пішов на контракт. В армії хоч стабільність. Перший обстріл, в який попав, був зі стрілецької зброї. Ми дали відсіч, і вони заспокоїлися та попросили перемир’я. Якби ми не відповіли – вони могли б чимось крупнішим вдарити”, – констатує він.

Військові пригощають борщем із м’ясом та яблучним соком. Показують підземний бліндаж, в якому живуть. Там тепло – опалюють дровами у пічці-буржуйці. Стіни оббиті фольгою для теплоізоляції. На викладеній дошками підлозі стоять гумові шльопанці, на ліжках висять запасні комплекти уніформи. Є Wi-Fi Інтернет, доступ без пароля.

“Якщо буде великий наступ Росії — ми готові захищати рідну землю. Якби була нормальна команда зверху — за недільку можна було б Донбас повністю звільнити”, – каже Віталій на позивний “Лис”. Читає новини в телефоні. Він на війні з 2014 року, служив у кількох бригадах. Небагатослівний.

“Я сім’ї своєї не бачу. По два-три місяці вдома і знову сюди”, – приєднується до розмови військовий Сергій на позивний “Барбариска”. Він потрапив на фронт із третьою хвилею мобілізації 2014 року. По завершенні контракту продовжувати службу не планує.

На шахті Бутівка під Авдіївкою відстань до ворога була 50 метрів

“На початку служби попав у Нікішине. В селі велися вуличні бої — це найважче. Ми тримали частину села, а більшу – сепари. Був у Дебальцевому, виходив з оточення. Нас розстрілювали, як у тирі. А на шахті Бутівка під Авдіївкою відстань до ворога була 50 метрів”, – розповідає Сергій.

Зранку 1 грудня вирушаємо до села Піски в передмісті Донецька. На трасі на північному виїзді з Маріуполя ремонтують дорогу. Асфальт тут відносно цілий лише на швидкісних автострадах. Менші дороги, що з’єднують містечка і села, вкриті ямами.

На деяких полях незібраний урожай. Колосся пшениці вкрилось інеєм, стоять почорнілі соняхи. На горизонті видно донецьку телевежу заввишки 360 м — другу по висоті в Україні.

“Не розумію, чому її досі не розбомбили. Через неї транслюють сепаратистські телеканали “Юніон”, “Перший республіканський” і “Оплот”, людям мозок загаджують”, – обурюється Віталій Надточий. Дорогою розповідає про сина — Юрія Надточого. Той чотири роки працює в поліції Маріуполя. Активіст донецького Євромайдану. Цьогоріч брав учать у параді на День Незалежності. Йшов у коробці, яка скандувала на репетиції кричалку футбольних фанатів про Путіна. Нещодавно на службі двох людей врятував.

У Карлівці біля придорожнього кафе з вивісками “Продукти”, “Шаурма” декілька жінок на столах продають солену рибу. Біля них крутяться бездомні пси. Людей на вулиці майже немає, зрідка біля кафе зупиняються авто.

“Рибу дорого продають, хамлять. А оця жінка мене постійно кидає на гроші”, – жартує з жінками Віталій. Замовляє в кафе каву.

Стоїмо, мерзнемо. Кортеж Зеленського якось бачили

“Продаємо рибу в середньому по 50 грн. Часто купують військові, виручають нас. Треба ж за щось жити, за щось вугілля купувати. От і стоїмо, мерзнемо. Виїжджати не маємо куди, та й до кого і з чим? За нас тут всі забули. Червоний хрест іноді хіба допомагає. Фонд Ахметова раніше помагав, зараз уже ні. Кортеж Зеленського якось бачили, їхав до військових на передову. Тут не зупинявся”, – говорить продавець Світлана. Кутається від холоду в синю балонову куртку з капюшоном із хутром.

З Карлівки молодь виїжджає, старі вимирають, за останній рік жодної дитини не народилося. З села Невельське, що поряд, виїхали всі жителі.

Світлана каже, що жити біля лінії зіткнення вже не страшно, звикли за 8 років.

“Страшно, якщо буде наступ. Нас знесуть просто. Росію тут ніхто не чекає. Серед моїх знайомих – точно. Люди з того боку сюди приїжджають по пенсію і розповідають, що там все подорожчало – газ, продукти. Картопля по 100 рублів (близько 38 грн/кг – Gazeta.ua) у них. Піднятися вони там не можуть, всі залякані”, – додає Світлана.

До нас підходить пенсіонерка 71-річна Галина Парасюк у рожевій стьобаній куртці і шарфі з помпонами.

“Ходімте покажу, як я живу!” – веде до будинку неподалік. – У нас одноповерховий дім на трьох господарів. Один 2014-го виїхав і не повернувся. А коли були обстріли, шифер посікло осколками, став протікати. Прогнило і провалилось перекриття над його частиною дому”, – жінка відкриває двері у свою частину хати. Звідти віє теплом. Тоді заходимо в квартиру сусіда. Там зі стелі звисають дошки.

“У хаті пліснява, сирість. Уже кашляти стала. Хотіла ремонт зробити в кімнаті. Але як? Від вологих стін обої відклеються. До того господаря дозвонитися не можу. Вже відра підставляла, воду виносила. Через дах небо видно. Сама його не полатаю. Пенсія в мене 2341 грн. Писала заяву в сільраду, приходила комісія. Новогродівський міський голова Олександр Шевченко пообіцяв мені беушний шифер. Чекаю два місяці. Всі тільки перед виборами багато обіцяють”, – каже жінка.

Селище Піски — це приміська зона окупованого Донецька та передова позиція наших військових. До січня 2015 року ближчим до ворога був лише Донецький аеропорт. Він звідси за кілометр. Злітні смуги ДАПу видно з села.

Колись заможне село з елітними будинками тепер – одне з найбільш розтрощених на Донбасі. Найзапекліші бої тут вели у 2014-2016 роках. Російські загарбники намагалися “відрізати” кіборгів від ДАПу і по Піскам летіло все – від куль до ракет систем залпового вогню.

У Пісках залишаються жити вісім місцевих жителів

Попри руйнування та невпинні обстріли, в селі досі залишаються жити вісім місцевих жителів, кажуть військові.

Пожовклі трави та голі стовбури дерев вкриті першим снігом. Відчуття пустки нагадує пейзажі Прип’яті, декорації до фільму-катастрофи. Поряд із руїнами валяються меблі, посуд, пляшки, дитячі іграшки. До Донецька з Пісків веде вулиця Миру.

На одній з позицій ящики від патронів тепер наповнені землею і слугують укриттям для військових. На одному висить синьо-жовтий ангел, зроблений дітьми для бійців із ялинкової іграшки та кольорового паперу.

“До нас тут стояла 58-ма бригада. Коли виходили, питали чи собак нам по накладній передавати”, – сміється боєць, затягуючись димом з цигарки. Біля нього ментеляє хвостом пес.

Собачку звати Монка, знімає розтяжки. Вона маленька, зацепила і побігла. Якось виживає

“Кожна бригада цих собак годує, турботується. І вони нам допомагають, – говорить, погладжуючи дворнягу, військова 22-річна Анастасія. На шиї в неї висить АКС-74У. – Цю собачку звати Монка (від назви міни МОН-50, – Gazeta.ua). Вона знімає розтяжки, які тут понаставляв ворог. Вона маленька, зацепила і побігла, якось виживає. Була поранила лапку”.

Дівчина з Маріуполя. В армії півроку. Про службу мріяла з дитинства, каже. По батьківській лінії всі військові. Пам’ятає обстріл Маріуполя росіянами у січні 2015-го. Тоді “Градами” убили 29 і поранили 92 людей.

Пальці на руках Анастасії в порізах, заклеєні пластирем. Основну “бойову” спеціальність поєднує із обов’язками кухаря. Також допомагає копати окопи.

“Готуємо картоплю, супи, каші, гречку. Є ковбаса, солодке, сири. Можемо м’ясо посмажити. Зробили собі лазню, нагріваємо воду. Все облаштували для зручності”, – розповідає Анастасія.

Запрошує на кухню та пригощає червоним борщем із великої алюмінієвої каструлі. На столі стоять лечо, білий хліб, печиво та голандський сир. На стіні навколо дзеркала наклеєні дитячі малюнки та висить хрестик-оберіг. Біля буржуйки в кутку гріються двоє котів.

“Щурі тут водяться. Один якось виліз з нори і дивиться на мене. Але кіт їх ловить”, – каже Анастасія.

Автор: Валерій Шмаков

Розповідає, що бойовики стріляють по селу переважно вночі. З гранатометів або кулеметів ДШК. Наші відповідають тим же.

Ворог використовує заборонені міномети калібру 82 мм і 120 міліметрів. Обстріл коригують із безпілотників

“Найчастіше по нас працюють снайпери. Наші теж ведуть контрснайперську боротьбу, – говорить боєць Вадим у медичній масці у піксельному камуфляжі. – Періодично ворог використовує кулемети і заборонені міномети калібру 82 мм і 120 мм. Обстріл коригують із безпілотників. Якщо такий помічаємо — відкриваємо зосереджений вогонь зі стрілецької зброї. Важкого озброєння поки в районі Пісок не помічено. Але противник підтягує його до переднього краю, за даними розвідки”.

Обстріли з ворожого боку найчастіше проводять підрозділи, які кочують по всій лінії фронту.

“Це снайперські пари, оператори ПТУРів, розрахунки мінометів. Відпрацювали на одній ділянці, перекинулись на другу. Як правило, це росіяни. І вони досвідченіші за ті основні частини, що проти нас стоять”, – додає військовий. Служить з 2016 року, підписав контракт у 18. Про себе каже: мав звичайне життя, ходив у школу, грав у футбол, мріяв про армію.

В цілому дії українських військових в зоні ООС зараз характеризує як стабілізаційні. Спрямовані на недопущення ескалації конфлікту.

“Треба зменшити бюрократію, більше звертати увагу на бойову підготовку, – каже Вадим. – Збройні сили тримаються на патріотизмі. Є й відсоток заробітчан. Але якщо людина не хоче щось робити, її не мотивуєш. Браку особового складу немає. Хотілося б лише більш ретельного відбору до лав ЗСУ за професійними якостями”.

“Хочеться, щоб мир був. Бути поряд з родиною. Щоб наші люди не виїжджали за кордон. Впевнена, за 10 років Україна буде технологічна, багата і процвітаюча”, – додає Анастасія.

ВІД КУЛІ ВОРОЖОГО СНАЙПЕРА ЗАГИНУВ СОЛДАТ ВАЛЕРІЙ ГЕРОВКІН

Коли матеріал готували до публікації стало відомо, що 1 грудня від кулі ворожого снайпера загинув солдат 93-ї бригади “Холодний Яр” Валерій Геровкін, коли прикривав побратимів.

Був родом із Краматорська. Мав середню спеціальну освіту. До Збройних сил пішов торік у вересні. У холодноярській бригаді піхотинець служив близько року. У нього залишилися батьки і молодший брат.

Це друга втрата холодноярівців в ході крайньої ротації під Новотроїцьким. 6 травня внаслідок обстрілу загинув старший солдат Дмитро Товчигречка.