УКРАЇНА LIVE

Наприкінці літа 2014-го Україна була за крок від перемоги. Українські війська активно звільняли захоплені міста та села Донбасу. До завершення війни, здавалося, лишалися лічені дні. І, певно, сьогодні війна на сході нашої держави була б уже хай і трагічною та кривавою, але – сторінкою в історії нашої держави. Якби не пряме вторгнення російської армії.

Наймасштабніше угрупування російських військ, за даними військової прокуратури, заходило на територію суверенної та незалежної держави Україна в ніч з 23 на 24 серпня 2014 року. Поки українці святкували 23 річницю проголошення незалежності, через державний кордон перейшли щонайменше дев’ять батальйонно-тактичних груп ЗС РФ. За найскромнішими підрахунками, йшлося про 3,5 тисячі кадрових російських військових, 60 танків та понад 300 одиниць іншої бронетехніки.

Саме цього дня, 24 серпня 2014 року, Людмила Свірська з Дніпропетровщини востаннє чула голос свого сина, 29-річного Володимира з 40 БТрО “Кривбас”. Автомобіль, у якому він виїздив з Іловайська, потрапив у ворожу засідку – і хлопець зник. Відтоді День Незалежності для Людмили Свірської став річницею початку пошуків, тривоги та невідомості, що розтяглися вже на 7 років. Єдине, що згорьована мама знає точно – що того дня Володя не загинув. Єдине, в що вона безумовно вірить – що одного разу він до неї повернеться.

Далі – від першої особи.

…Повістку нам принесли навесні. Представники військкомату вручили її мені просто в руки. Чесно кажучи, я тоді була дуже здивована, геть розгубилася. Справа в тому, що наш Володя строчку не служив. Дуже хотів завжди, вважав, що кожен справжній чоловік має пройти армію, мріяв потрапити в десантні війська – але не склалося через хворобу.

У свій вихідний, це була неділя, Володя пішов з цією повісткою до військкомату проходити медкомісію. Того ж дня повернувся і сказав, що все пройшов, що буде фінансистом у 40 батальйоні територіальної оборони, адже має фінансову освіту.

Звісно, ми дуже переживали. Нас тоді заспокоювали: це батальйон територіальної оборони, хлопці будуть на території Дніпропетровської області.

Мобілізували сина 17 травня 2014 року. Спочатку вони пройшли підготовку на Макулані, в 17 танковій бригаді. На них було боляче дивитися. Форма, яку видали, не всім підходила за розміром, вони були – хто в чому, взуті в кросівки. Мій син – та й інші хлопці – багато що купували самі, згодом і волонтери допомагали.

А потім батальйон відправили в Донецьку область. Правда, про це ми дізналися пізніше. Володя потрапив у фінансову службу. Багато не розказував, казав тільки, що ходять в наряди по черзі, служать.

З серпня фінансова служба батальйону працювала вже переважно в Дніпрі. У зону вони виїздили з певною періодичністю: розвозили по блокпостах зарплати, а також матеріально-технічне забезпечення.

Незадовго до Дня Незалежності Вову на кілька днів відпустили додому – перед тим, як вони 17 серпня мали знову їхати в АТО. Пам’ятаю, я йому ще напівжартома-напівсерйозно дорікала: сину, ти наче й вдома, а я тебе взагалі не бачу. Бо він усе – то до брата, то туди, то сюди… Намагався всіх навідати. Наче відчував, що надовго поїде…

А 17 числа вони виїхали.

Вова дзвонив нам щодня. Казав, що вони мають упоратися за тиждень, що розраховують усе встигнути зробити за цей час. Про війну багато не говорив. Розповідав тільки, що серед тих перших полонених, кого наші хлопці затримували, траплялися і ті, в кого російські паспорти були… Уже тоді було ясно, хто з того боку воював…

Це сталося 24 серпня, в День Незалежності. Хлопці їхали з чергового блокпосту – з боку Іловайська. Їхали двома машинами. У першій не знаю, скільки людей було, знаю, там везли кількох поранених. Мій син був у другій машині. Там не тільки фінансисти були, з ними їхав ще представник військкомату та полонений, якого треба було доправити в штаб. Та ще пораненого в госпіталь везли, в Розівку.

Перша машина від них відірвалася – хвилин на 15-20. І потрапила в засідку під Кутейниковим. Як мені розповідали, там були росіяни, які поставили там БМП з українською символікою – начебто то наші там стоять… У результаті ту першу машину обстріляли, а хлопців взяли в полон.

Коли до місця засідки дісталася машина, в якій їхав Вова – вони побачили першу машину з відкритими дверцятами. І хоч і не знали, що там відбулося, щось їх насторожило. Тож водій, не доїжджаючи до перехрестя, де стояла наша машина, розвернувся і почав рухатися в інший бік. У цей момент із посадки вискочила російська БМД – і їхню машину розстріляли. Хтось загинув на місці, більшість хлопців отримали поранення різної тяжкості. Ті, хто був поранений, але міг хоч якось пересуватися, кинулися в посадку чи до траси, добиралися, хто як міг. Важкі хлопці лишилися на місці. Хтось із них потрапив у полон. Когось потім доправили в госпіталь.

Коли ми розпитували хлопців, які там були, вони розповідали, що наш Вова зі ще одним хлопцем вискочили з машини і побігли в бік лісопосадки…

Що з ними сталося далі, ми не знали десь, напевно, з місяць. Поки з полону не повернувся один із побратимів Вови – він їхав у першій машині. Цей хлопець розповів, що мого сина бачив у Сніжному – в будівлі РОВД, де їх утримували. Вони не мали можливості навіть словом перекинутися, тільки поглядами зустрілися, впізнали один одного.

У цього хлопця були поранені ноги – а поранених там окремо тримали. Вова, з його слів, не був поранений. На ньому лише форма трохи обгоріла. Побратим Вови розповідав, що не один день бачив, як мого сина та інших наших хлопців-полонених ганяли на роботи…

Вовин товариш наполягає: бачив саме мого сина. Розповідав про це в СБУ, скрізь. І нам тоді казав: їх скоро відпустять, все має бути добре… Але він помилився. Нікого ніхто не відпустив. Мені казали, що те місце, де тримали мого сина – то наче “перевалочна база” у них була. І звідти чимало кого з полонених вивезли кудись. Певно, так само могли вивезти і нашого Вову.

Хай там як, з кінця вересня ми не знаємо про сина нічого.

Зразу нам ставили, що Вова – “безвісти зниклий”. Куди ми тільки не зверталися. Об’їздили всі госпіталі Дніпра, були в морзі… Ходили до Рубана – там нам сказали: ми не пошуковці, можемо щось зробити, тільки коли знаємо, кого і де саме утримують. У списках “Офіцерського корпусу” прізвище Свірський ми побачили лише один раз. Але потім Рубана відсторонили від цієї роботи.

Зверталися ми також до Василя Будіка, Юрія Тандіта, у військову прокуратуру і навіть в Адміністрацію президента. Алла Чонгар, яка вивозила загиблих з окупованої території, мені сказала: на Володимира Свірського в неї нема геть нічого, його тіла на окупованих територіях не знаходили. Та й по ДНК жодних збігів за ці роки не було: я зразки для аналізу здавала відразу, як син зник.

А коли я на початку 2015 року вкотре подзвонила в Міноборони – там мені сказали, що мій син – у полоні. Не знаю, чому вони змінили думку. Може прислухалися до свідчень побратима Вови. А може ще якусь інформацію отримали. І напевно – серйозну, бо інакше би вони не змінили статус із “безвісти зниклого” на “полоненого без встановленого місця перебування”.

Ще тоді, на початку, нам приходив лист від СБУ (ми до них найперше зверталися), яким нас повідомляли, що син внесений до списку зниклих безвісти. І в конверт було вкладено папірець з надрукованим текстом: не звертайтеся ні до журналістів, ні на телебачення, аби не нашкодити – тільки до Володимира Рубана, в Офіцерський корпус.

І ми мовчали. Боялися зробити гірше. Коли ти з таким вперше в житті зіштовхуєшся – ти просто не знаєш, що робити…

Один раз нам подзвонили – на номер мого чоловіка. Ті, хто дзвонив, не назвалися. Сказали, що знають, де наш син. Озвучили суму, яку ми маємо заплатити. Дали комусь трубку, сказавши, що це Вова. Але то був не він… Більше вони не дзвонили.

Ми всі ці роки разом з іншими мамами намагаємося дізнатися хоч щось про наших дітей. Різні думки, різні чутки були. І що їх можуть утримувати в Донецьку чи в Луганську. Не відкидаю, що могли і в Росію вивезти – таку версію нам теж доводилося чути.

Усі ці роки на тій стороні не визнають, що наші діти в них у полоні. Навіть тих, про кого точно відомо, що вони там, про кого знаємо, де саме їх утримують, тих хлопців, кому вдається час від часу зідзвонюватися з рідними – навіть їх не визнають офіційно… Що вже казати про тих дітей, про долю яких ми не знаємо взагалі нічого.

Я би з радістю поїхала його шукати. Знати би тільки, куди їхати. Все думаю: а може треба було зразу це зробити? Не чекати обмінів, не слухати нікого – а бігти шукати сина?

Часто намагаюся уявити, що ось двері відчиняються – і він заходить… Раніше бачила цю мить дуже чітко. Я майже відчувала ту неймовірну радість, яка би мене охопила в той момент… Та чим далі – тим важче мені уявити нашу зустріч. Я точно знаю, що то буде найщасливіша мить у моєму житті. Але не знаю, якою буде моя реакція… Це точно будуть і сльози, і все… Бо навіть зараз, коли тільки думаю про повернення сина – завжди плачу.

Якби ж дізнатися хоч щось. Якби ж хоч якась звісточка… Я, звісно, вірю – знаю! – що Вова живий. І вірю, що одного разу він повернеться додому. Але як подумаєш: 21 сторіччя, інтернет, телефони – а нам не відомо нічогісінько! Немов ми досі живемо в Середньовіччі…