Євген Леонов. Листи до сина. Ленінград.

“Андрюша, ти люби мене, як я тебе люблю. Ти знаєш, яке це багатство – любов. Правда, деякі вважають, що моя любов якась не така і від неї, мовляв, одна шкода. А може, насправді моя любов завадила тобі бути зразковим школярем? Адже я жодного разу так і не відшмагав тебе за всі дев’ять шкільних років.

Пам’ятаєш, ти будував пики біля дошки, клас реготав, а потім вчителька довго мені вимовляла. Вигляд у мене був тричі винного, точно я стою в кутку, а вона мене шпетить як хлопчиська. Я вже готовий на будь-які приниження, а їй все мало: «Адже урок зірвано… – адже ми не займаємося повноцінно сорок п’ять хвилин… – адже сам нічого не знає і іншим вчитися не дає… – адже вам доведеться його зі школи забрати… – адже слова на нього не діють…»

Пропотіли сорочка, піджак і мокасини, а вона все не вгавала. «Ну, думаю, дам сьогодні ляпаса, все!» З цими думками перетинаю шкільний двір і виходжу на Комсомольський проспект. Від хвилювання не можу сісти в таксі, ні в тролейбус, так і йду пішки… Жінка тягне важку сумку, дитина плаче, побачивши мене, посміхається, спиною чую, мати каже: «Ось і Вінні-Пух над тобою сміється…» Незнайома людина вітається зі мною… Осінній вітерець обдуває мене. Підходжу до будинку з почуттям, що прийняв на себе удар, і добре. Входжу в будинок, остаточно забувши про ляпас, а побачивши тебе, питаю: «Що за пики ти там будував, що всім сподобалося, покажи-но». І ми регочемо.

І так до наступного виклику. Мати не йде в школу. А я лежу і думаю: хоч би вночі викликали на зйомку в інше місто або з репетиції не відпустили б… Але Ванда вранці плаче, і я скасовую виліт, відпрошуюся з репетиції, я біжу до школи зайняти свою позицію в кутку.
Які тільки дрібниці гідні наших переживань…

Я тому і пишу ці листи, щоб виправити щось неправильне, і виглядаю, напевно, смішним і безглуздим, як деякі мої персонажі. Але ж це я! В сутності, любий, нічого немає простіше живий тривоги батьківського серця.

Коли я один, поза домом, сумуючи, згадую кожне твоє слово і кожне питання, мені хочеться нескінченно з тобою розмовляти, здається, і життя не вистачить про все поговорити. Але знаєш, що найголовніше, я це зрозумів після смерті своєї мами, нашої бабусі. Ех, Андрюша, чи є в твоєму житті людина, перед яким ти не боїшся бути маленьким, дурним, беззбройним, у всій наготі свого одкровення? Ця людина і є твій захист.
А я вже скоро буду вдома.

Батько