УКРАЇНА LIVE

Вчора я вперше за 12 днів зняла колготи.

Я думала, що буду відривати їх з м’ясом, як багато чого зі свого серця за останні дні. Але на диво, тіло настільки зжате, що до нього нічого не прилипає зараз. Навіть кров.

Ми провели в облозі 10 днів. За 2 км від Макарова.

В одній з найпекельніших точок України, яку весь цей час безжально шматують.

Без світла, тепла, води, зв’язку. Майже без новин.

Вчора, коли ми психанули і просто під градами через поле виїхали, я почала читати і дивитися новини, які знала лише на відсотків 10, через смски рідних та радіо, яке інколи вдавалося послухати…

Точно як Лілу з “П’ятого елементу” я побачила всі жахи війни в одну мить, тільки не за пару хвилин… Я 5 годин читала і дивилася як знищують в попіл мою країну, місто моєї мрії Ірпінь, в якому я щасливо жила 4 роки і де залишилося все моє життя…

За 10 днів блокади я дізналася більше, ніж за десятиліття – про себе, про людей, про те, що насправді важливо аби вижити. Розкажу.

Комусь згодиться для себе, а хтось можливо хоч трохи відчує те, що ми переживаємо зараз і нарешті закриє те кляте небо над нами…
Бо як бачимо материнські крила і тіла виявились дуже крихкі і чомусь не затримують кулі та снаряди, які летять в наших дітей… Попри несамовиту любов.

В перший день війни ми встигли вивести дитину і маму до батьків чоловіка – в маленьке мальовниче село між Бородянкою та Макаровим.

В другий день – ми змогли повернутися в Бучу за тваринами, вже під кулями. І крім дитячого садку, влаштували в селі зоопарк – з двома собаками, двома котами та папугою.

В третій день – ми встигли завезти у Возрельській пологовий соляру і продукти, бо там лишилось 6 породіль і вся команда і весь пологовий на генераторі. Наступного дня, наскільки мені відомо, його захопили російські військові… Не знаю наскільки це правда. Зв’язку з завідуючою досі немає…

Як тільки ми повернулися, виявилися заблоковані з усіх виїздів – пішла російська техніка, почались обстріли. Довжину колон важко порахувати достовірно, але смертельний жахливий гул доріг тривав півтори-дві години в укритті. І так було тричі.

Так от що я дізналася в облозі.

Я дізналася, що якщо просто подивитися на колону з танків, то один з них розвернеться і просто вистрілить в тебе, як це було з трьома сусідами з нашої вулиці.

Я дізналася, що якщо намагатися відкрито вивезти дітей, через російські війська, ти перетворишся на фарш, як це було з родиною з сусіднього села.

Я дізналася, що якщо дивитися 5 годин поспіль на свічку в холодному сирому укритті, то можна зупинити крик жаху та ярості те зберегти стійкість, але все одно захворієш.

Я дізналася як з памперсів, бережливо залишених бабусею на пам’ять після молодшого онука, зробити собі прокладки

Я дізналася що між запуском і приземленням градів від 6 до 14 секунд (залежно від відстані) і іноді, якщо дуже постаратися, можна встигнути сходити в туалет поки вони летять

Я дізналася, що справжнє світломаскування – це не просто вимкнути світло скрізь, а це навчитися наливати воду дитині в повній темряві і по звуку визначати наскільки чашка повна.

Я дізналася, як зробити свічку з решток парафіну та промасляного паперу і що церковні звичайні свічки згорають всього за 25 хвилин

Я дізналася як в одній воді помити дитину, себе, чоловіка, попрати білизну, вимити підлогу і змити в унітазі

Я дізналася, як закріпити телефон на люстрі, аби в секунди, коли з’явиться мережа, дорогоцінне смс про зміну дислокації російських загарбників таки відправилось кому треба.

Я дізналася як в укритті придумати гру, яка підіймає бойовий дух не лише дитині, а й всім дорослим.

Я дізналася, як говорити з дитиною про війну так, щоб вона залишалася стабільною, їла, спала і була переконана, що здатна самостійно знищити 50 танків.

Я дізналася як це – робити вибір між тим, щоб залишити батьків в небезпеці самих, бо там їх дім і вони не готові його залишати і вивезти дитину з цієї небезпеки, бо її життя попереду.

Як бачите, я отримала багато дуже “цінних” знань для 21 сторіччя. Я і справді їх ніколи не забуду. І не пробачу.

Я не дізналася тільки одного – що відповідати дитині, яка кожен день в підвалі невпинно запитує – Мама, що хочуть від нас танки. Я не знаю, правда.

Я зроблю цей пост російською і англійською. Окремо.

Бо він вийшов довгим і я не знаю як викреслити щось з цього досвіду.

Якщо це допоможе наблизити нас до закриття неба чи може підтримати когось – поширте будь-ласка.

На фото мій трирічний син солодко спить в холодному страшному укритті і та сама свічка, яка утримала мене свого часу від божевілля.

Оксана Туник