УКРАЇНА LIVE

Ярослав Христюк з Браїлова загинув у Маріуполі 17 березня. Він досі там.

Мама Героя, Юлія, сподівається, що це помилка, син живий і повернеться додому: «Він був найкращий, розумієте?»
З дитинства Ярослав мріяв про службу в армії. Він був вольовим, сильним, цілеспрямованим, патріотичним. Тож коли почалася війна у 2014, сказав мамі: «Мені треба йти».

– Я його відмовляла, просила. Але він був впевнений у своєму рішенні. По ньому з дитинства було видно, що буде військовим, у нього хист до цього був. 23 лютого 2014 року Ярославу виповнилося 18 років і в серпні він пішов на контракт. – згадує матір Героя. – У довідці про склад сім’ї було вказано, що мама сама виховує дітей, його не могли взяти в зону АТО. Він так хвилювався через це. Я не знаю, яким чином йому вдалося все таки туди потрапити.

За роки служби Ярослав заслужив багато нагород. Серед них є й медаль «За визволення Маріуполю».

– Орден «За мужність 3 ступеню», «За мужність 2 ступеню», медаль «Захиснику Вітчизни», хрест бойового братерства, хрест морського піхотинця «За заслуги», почесний нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі 3 ступеня», медаль учасника АТО, медаль «Ветеран війни», – перераховує нагороди молодший брат Ярослава, Антон.

– Є ще іменний перстень батальону морської піхоти 36 ОБРММ «Вірний завжди!». Такий мало кому вручали. За що саме ці нагороди Ярослав не розповідав. – продовжує Антон. – Він взагалі був небагатослівний, що стосується служби. Але був для мене прикладом. Він пішов в АТО, коли мені було 14 років, у 2018 році я, як і він, обрав військову службу.

Зв’язок з Ярославом пропав 28 лютого.

– До мене прийшов мер Жмеринки, люди з військкомату. Чоловіків вісім було. Повідомили, що Ярослав загинув в бою 17 березня. Тоді шестеро хлопців полягло, але ніяких подробиць не знаю. Поки що немає можливості вивезти з Маріуполя. – розповідає мама Героя. – Я йому писала у вайбер. До цих під телефоную, думаю: «А раптом?» Він був моя надія, моє життя. У мене четверо дітей, ми усі трималися разом, я їх виховала сама. Батько покинув, жодної участі у нашому житті не брав. Я дякую Богу, що в мене такі чудові діти.

Ярослав – найстарший у родині. Він був опорою для усіх. 24-річна Яна вісім місяців тому поїхала у Польщу. Нині вона допомагає волонтерам, бавить діток, яких привезли з українських дитбудинків. 22-річний Антон, як і старший брат обрав військову службу. Три роки служив за контрактом, але потім у нього почалися проблеми з серцем. 17 лютого переніс операцію на серці, нині проходить реабілітацію. Найменшій, Марійці – 14, вона дев’ятикласниця.

– Ярослав як приїжджав, одразу до сестри: Машулічка, що ти хочеш? – згадує Юлія. – Коли всі разом збиралися, ми не могли наговоритися, всю ніч на дивані могли говорити. Завжди всі разом були.

Ми змиритися не можемо. Хоча ця похоронка на руках, я думаю: може це помилка. Не можемо уявити, як будемо без нього. Він для усіх нас був підтримкою. «Мамуся» – так гарно до мене звертався. Я так хочу, щоб він зайшов у двері, отак сказав: «мамуся» і обняти його. Це все, що я хочу. І щоб закінчалася війна і ніхто не гинув.