“Зав’язали очі, посадили в танк і повезли”: бучанка розповіла, як хлопець врятував її із окупованого селища, а сам потрапив у полон

Під час окупації російськими військами населених пунктів на Київщині у соцмережі почали з’являтися групи і телеграм-канали, в яких користувачі шукали своїх рідних та друзів, з якими зник зв’язок. Після звільнення окупованих міст та сіл люди і донині не припиняють пошуки зниклих.

В одному з таких телеграм-каналів ми побачили оголошення дівчини, яка розшукує свого коханого.

Своєю історією з ТСН.ua поділилася бучанка Дарина Любицька, яку врятував із окупованого селища її хлопець, а сам потрапив у полон до росіян.

Початок війни, окупація
Під час повномасштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого бучанка Дарина Любицька з 3-річним сином була вдома. Ввечері жінка задля безпеки вирішила поїхати переночувати до своєї куми в смт Мироцьке Бучанського району Київської області.

Увесь час Дарина з сином та ще дев’ятьма людьми перебували у підвалі. Російські окупанти обстрілювали будинки і не давали можливості людям вийти на вулицю, щоб взяти хоча б води. Вороги їздили вулицями на танках і жили у будинках мирного населення.

“Обстріли майже не вщухали. Сусідній будинок згорів повністю. Будинок, в якому ми жили, обстріляли. Цілилися і в підвал. Нас врятувало те, що за будинком був насип з піску та цегли”, – розповідає Дарина.

Щоб не налякати сина, вона не говорила йому, що це війна.

“Коли були вибухи і ми спускалися до підвалу, я казала сину, що у нас феєрверки, салюти”, – додала вона.

Евакуація
12 березня Дарині зателефонував коханий – 28-річний Іван Фіцнер – і сказав, що він з другом їде до них із Києва у Мироцьке, щоб забрати їх і привезти до столиці. Через деякий час чоловік зателефонував і сказав, що вони доїхали до Гостомеля і на російському блокпосту їх не пустили далі. Тож Іван вирішив повернутися до Києва і поїхати іншою дорогою – через Стоянку.

Доїхавши до Стоянки, Іван з другом прибилися до автобусів, які їхали в Бучу евакуювати людей.

Чоловікам вдалося доїхати до Мироцького. Вони приїхали на машині, на якій були пов’язані білі простирадла.

Дарина з сином, своєю мамою і ще однією парою пов’язали собі на руки білі стрічки, швидко сіли в автівку до Івана і поїхали з надією врятуватися з окупованого селища.

У Заббучі на першому блокпості їх зупинили росіяни.

“Вони перевірили документи у чоловіків і їм не сподобалося прізвище Івана – Фіцнер – вони назвали його німецьким”, – говорить Дарина.

Окупанти сказали Івану вийти з машини. Він вийшов і ті відвели його вбік. Росіяни сказали йому роздягнутися, щоб вони могли перевірити, чи немає на ньому татуювань. Тату у нього не було. Оглянувши чоловіка, вони їх відпустили.

Вони поїхали і через 500 метрів у Забуччі біля заправки на наступному блокпосту їх знову зупинили росіяни і попросили припаркуватися на узбіччі, щоб не заважати проїжджати іншим машинам.

“Коли нас зупинили, то цілеспрямовано йшли до пасажирського сидіння, де сидів Іван. Вони, напевно, передали про нас інформацію по рації”, – сказала дівчина.

Окупанти лише в Івана взяли мобільний телефон і почали читати його листування, переглядати контакти, фото і допитувати його.

“Їм щось там не сподобалося. Вони викликали по рації танк, він приїхав. Івану зав’язали очі, посадили в танк і повезли в бік Дмитрівки, там де лісова зона. А нам сказали, що ми маємо почекати 2 години і його повернуть”, – пригадує Дарина.

Дівчина розповіла нам, що Іван допомагав укріпляти блокпости у Києві. У нього були про це повідомлення.

Іван Фіцнер

“Також вони знайшли переписки, в яких побачили його ставлення до Росії, до російської окупації. Це їм не сподобалося”, – додала бучанка.

Дар’я вирішила не сидіти, склавши руки. Вона вийшла з автомобіля, щоб поспілкуватися із російськими військовими.

“Я їм говорила про те, що ми мирні люди, ми нічого не зробили, ми хочемо поїхати до нашої родини. Вони нам відповіли: “Да-да, все будет”, що з Іваном поспілкуються і відпустять нас”, – розповідає Дарина.

У цей час до блокпосту під’їхали евакуаційні автобуси з людьми з Бучі, які російські військові швидко перевірили і відпустили.

Дарина також розповіла, що, поки вони очікували на блокпосту, з ними увесь час російські солдати розмовляли.

“З нами вони поводилися нормально. Нам принесли воду і свої зелені сухпайки. Ми взяли, але нічого не їли, поклали це до багажника. Але я точно знала, що тільки-но нас відпустять, я викину все це до смітника”, – зауважила бучанка.

Окупанти їм сказали, що стріляти в них не будуть, бо у них є дитина і вони їх пожаліють.

“Вони запитували, куди ми прямуємо. Ми відповіли, що на Київ до своєї родини. Один із них сказав, щоб ми не затримувалися у Києві, бо через декілька днів там буде “жарко”. Також вони сказали, що це не наша війна, а Україна – це “шахматная доска войны между Россией и США”. Вони скаржилися, що всі погано ставляться до Росії, а вони всім допомагають”, – розповіла Дарина.

Прочекавши годину на Івана, росіяни сказали Дарині їхати. Ті, хто його забрав передали по рації, що з ним ще поспілкуються. Вони пообіцяли, що, коли закінчать перевіряти його, то посадять у перше авто, яке буде їхати з цивільними до Києва. Перечити не можна було і вони поїхали.

“Більше на зв’язок Іван не виходив і жодної інформації про нього не було”, – із болем у голосі сказала Дарина.

***
Дівчина з мамою, сином та друзями доїхали до Києва.

“Коли ми зайшли до кімнати, то син побачив там іграшковий дерев’яний танк. Він одразу запитав: “На цьому танку забрали дядю Ваню?”

Надія є
У той день, коли Дарина бачила Івана востаннє, він був одягнений у чорну куртку, чорні джинси та чорні кросівки.

“Вірю, що живий”, – сказала з надією в очах Дарина.