Маріуполь – це попіл після багаття: історія власника нічного клубу, який пройшов полон та врятував сотні містян

Він став одним із перших волонтерів, хто зміг привезти до заблокованого Маріуполя гуманітарку та вивести цивільних. Щоразу він знав, що може не повернутися до дружини та чотирьох дітей, але однаково їхав до пекла. Під час останньої поїздки він вивіз частину дітей та жінок із “Азовсталі”.

Розповідаємо історію Михайла Пурішева, 36-річного маріупольського бізнесмена та добровольця, якому вдалося врятувати сотні жінок та дітей із блокадного міста. Його червоний бус став символом порятунку.

До початку широкомасштабного вторгнення Росії Михайло був власником нічного клубу в центрі Маріуполя, який від перших днів агресії зробив бомбосховищем, куди пустив своїх співробітників та членів їхніх сімей.

Вперше виїхати з міста йому вдалося на початку березня. Михайло вивіз родичів та купив червоний мікроавтобус. На цьому бусі він повернувся до Маріуполя, бо пообіцяв урятувати своїх співробітників. До моменту повернення Михайла місто було вже не впізнати: танки, що згоріли на вулицях, зруйновані будинки, міни на дорогах.

Михайлу вдалося шість разів заїхати та виїхати з міста під обстрілами. У його червоному мікроавтобусі видно отвори від куль, один раз куля потрапила у двері водія, від поранення в ногу Михайла врятувала велика пляшка з водою.

Щоразу доводилося проїжджати близько двадцяти ворожих блокпостів, де йому у разі повторного рейсу загрожували відправкою на підвал та навіть розстрілом. Незважаючи на це, волонтер наважився їхати всьоме, тепер уже на “Азовсталь”. Ця подорож стала однією з найважчих.

Зараз Михайло у Києві, він продовжує дбати про врятовані ним сім’ї.

Ось що розповідає герой про свої рейси та знищене рідне місто.

Про місто

Це вугілля, все знищено, все чорне, машини, що згоріли, техніка. Попіл, що залишився після багаття, — це Маріуполь зараз.

Про людей у Маріуполі
Дуже багато людей лишилося. Багато хто досі боїться вийти з підвалу. Деякі люди, особливо старшого віку, не виходили з підвалу початку широкомасштабного вторгнення Росії. Літні люди помирають у підвалі через відсутність ліків. У місті немає інсуліну. У свою першу подорож мені вдалося привезти трохи інсуліну, але більше — ні.

Про проходження через блокпости

Перший раз я тільки-но вчився проїжджати блокпости. Далі я вже намагався шукати варіанти. Я давав блокпостам назви: “Жадібний”, “Зелений”. На “Жадібному” весь час намагалися щось забрати. Одного разу мені здалося, що заберуть усе, навіть прокладки у жінок. Найважливіше, щоб нікого не висадили. Дуже часто, коли ми доїжджали до місця, де був зв’язок, людям починали надходити повідомлення з відео та патріотичною символікою. Я просив видаляти, відключати телефони та виймати сім-карти. За повідомлення такого роду могли висадити з автобуса.

Про погрози та полон
Погрожували підвалом. Він був у Володарську. Там було організовано “наслідковий ізолятор”. Але це було не найстрашніше місце, набагато небезпечніше було б звідти потрапити до Донецька чи далі. Коли я сидів під час сьомої поїздки дві доби у СІЗО, наслухався жахливих історій. Хоча, здавалося, що гірше, ніж у СІЗО, бути не може.

Один хлопець після допиту не міг підвестися. Він був весь синій, і від нього пахло гаром. Його били та катували електрошоком. Усі, хто був зі мною в камері, а деякі були реальними правопорушниками, яких спіймали на крадіжці, наприклад, згуртувалися довкола хлопця, знайшли ампулу знеболювального.

Про рейс на “Азовсталь”
Коли ми їхали на “Азовсталь”, я знав, що мене заберуть на блокпості, бо з документів у мене був лише закордонний паспорт. Я попросив людей, які їхали зі мною, не зупинятись, а їхати далі.

Мене справді забрали, сміялися, називали дурником. Найстрашніше — це зустріти “перевзутого”. Такі люди готові на все, щоби вислужитися і показати свою лояльність новим господарям. Їм однаково, що ти не маєш стосунку до військових, вони зроблять так, що ти зізнаєшся, що допомагаєш військовим і що ти шпигун.

Я зустрів таку людину. Ми були знайомі, він приходив до мене до клубу, курив кальян. Він був найагресивнішим із тих, хто мене затримував. Спочатку мене не сприймали серйозно, але згодом вдалося налагодити з окупантами більш-менш конструктивну розмову. На це пішло дві доби.

Я сказав, що я маю всі контакти з провідними світовими ЗМІ, вони готові добу знімати про те, що ви припинили вогонь і даєте можливість людям вийти.

Про поїздку до Драмтеатру
Це єдине місце, звідки я не забирав людей. Я їздив у різні бомбосховища, були такі, в яких люди жили у жахливих умовах, з пліснявою та в холоді. Драмтеатр мені здавався острівцем безпеки, тож звідти людей я не забирав. Люди жили там у добрих умовах. Було дуже багато дітей, вагітних, жінок-годувальниць. Коли я дізнався, що на нього скинули бомбу, не міг повірити, для мене це було шоком. За моїми відомостями, там загинуло щонайменше 800 людей. На кожному поверсі там були люди. Театр був буквально набитий людьми, і на подвір’ї біля нього теж було багато людей, бо там був пожежний гідрант і можна було видобути води – це було єдине місце. Вода була технічною, але це була вода. У дітей від неї були проблеми зі шлунком.

Про тих, хто залишився
Залишилися тисячі людей. Вони просять про допомогу. У мене багато заявок. Наприклад, сім’я з сімома дітьми, восьма дитина народилася під час воєнних дій. Вони живуть у гаражі, бо дому вже немає. Такі заявки я ставлю у пріоритет. Але поки що не вдається виконати.

Чому окупанти полюють на волонтерів

Вони не хочуть бачити української гуманітарної допомоги, не хочуть бачити волонтерів. Вони кажуть, що привозять своє і намагаються виховати в людях лояльність до окупаційної влади. Коли голодує твоя дитина, ти готовий брати їжу для неї з будь-яких рук, а окупанти хочуть показати, які вони гарні, роздаючи цукерки на блокпостах. Але про те, як вони “хороші”, вже знає весь світ.

Про нові рейси
Я хотів би поїхати ще. Я навіть планую одну поїздку, прошу зелений коридор, домовляюсь із так званою “владою ДНР”. Але я не впевнений, що вийде. Їм не вигідно, аби допомога надходила з України.

Про майбутнє та мрії
Єдине, про що я мрію, щоб усе це закінчилося. Я хотів би повернутися до Маріуполя, але тепер це один великий цвинтар. І болісні спогади. Це найгірше, що може бути у житті.

Шукайте деталі в групі Facebook