Азовець, який показував життя на “Азовсталі”, мріяв про хліб і зміг з полону повідомити мамі, що живий

Завдяки героїчним зусиллям, ціною власних життів, гарнізон Маріуполь змінив хід війни, стримував угруповання до 20 тисяч російських військових і не пустив рашистів на Запоріжжя та Донбас.

Тепер рідні захисників «Азовсталі» благають весь цивілізований світ допомогти, якомога швидше, повернути їх додому живими, йдеться в ТСН.

Нацгвардійці, «Азовців», морські піхотинці, прикордонники, поліцейські, тероборона – всі вони від початку квітня перебували в оточені на «Азовсталі». Щодня штурмом рашисти намагалися взяти наш форпост, але ворогу так і не вдалося це зробити. Завдяки мужності, відданості та патріотизму українських захисників.

Під обстрілами, без підкріплення, запасів їжі, без питної води, медикаментів – вони змогли нищити рашистів, а в перервах між запеклими боями – ще й співали українських пісень, а ще посміхалися, жартували і навіть одружувалися у бункері на заводі.

Сталеві, але співчутливі – українські воїни залишилися людьми до останнього. Навіть під час евакуації і виходу до ворога із «Азовсталі».

Про це свідчить відео, яке зняли пропагандистські ЗМІ Росії, де боєць полку «Азов» Дмитро Козацький з позивним «Орест» не залишив свого кота, який прибився до нього під час боїв за Маріуполь. «Коли побачила те відео, що він взяв із собою того кота… Знову розплакалась від гордості, що мій син – це людина з великої літери», – каже мама Дмитра Ірина.

Дмитру 26, він народився на Житомирщині. У 20 став нацгвардійцем, а згодом почав боронити країну у полку «Азов». Мама називає його романтиком і ботаніком, а журналісти – «очима Азовсталі». Бо це саме він зробив і показав світу фото поранених з польового шпиталю. «Я очікував побачити в очах біль, слабкість, але попри все, я побачив в їхніх очах силу, силу триматися, посміхатися, вони жартують між собою, жартують про свої поранення», – пригадував у інтерв’ю Дмитро.

Згодом Дмитро розповів, той репортаж став для нього найболючішим. «Він мені сказав: «Мама, я не хочу більше такого фотографувати, я хочу фотографувати світло, людей, красу, я більше не хочу таких знімків», – каже мама бійця.

Дмитро називав безперевні обстріли на «Азовсталі» дощем і дуже мріяв нарешті поїсти.«Іноді прокидаєшся і думаєш, що так хочеться чорного хліба, так хочеться чорного хліба…», – каже він.

Поки Дмитро з побратимами тримали оборону на заводі, його мама захищала власний фронт. Ірина Іванівна вже 30 років працює провідницею на «Укрзалізниці». І коли в Києві почалась війна, вона 25 лютого вийшла на роботу. Жінка працювала в одному із перших евакуаційних поїздів. «Мій син на фронті, а я залишуся вдома і залишу свою країну? Я сказала, діти, я можу допомогти, чим я можу, я маю бути на своїй передовій», – твердить жінка.

Робота, каже пані Ірина, хоча б трохи відволікає від думок про сина і зараз. Але триматися їй не просто, бо після виходу наших бійців з «Азовсталі», син телефонував їй лише раз. «Він зателефонував, сказав: «Мама, я живий, до дзвіночку, до зустрічі». Для мене це було… Це було пару секунд, але для мене це було…», – згадує жінка.

Пані Ірина живе думкою про Дмитра і чекає сина вдома, аби приготувати його улюблені страви і нарешті обійняти свого героя. «Нам нагороди не потрібні, нам потрібні наші живі Герої!», – твердить мама Дмитра Козацького Ірина Юрченко.