Українські біженці в Італії: бюрократія проти чуйності італійців

Війна триває вже 5 місяців, і деякі країни починають обмежувати допомогу українським біженцям. Що змінилося за останні тижні в Італії? Які настрої в українських переселенців і чи відчули вони зміни у ставленні до них суспільства та інституцій? LB.ua знову поговорив з українськими переселенцями та запитав їх, як їм нині живеться в Італії.

Італія – тепла та гостинна країна… на рівні людей. А не на рівні державних інституцій: майже 60-мільйонна держава не надто добре порається з усього лише 125 тисячами українців, які прибули сюди через повномасштабне вторгнення. Тож що змінилося за цей час фактично?

Документи оформлюються тут так само довго: на дозвіл на проживання чекають тижнями, на реєстрацію на порталі, присвяченому соціальній допомозі – до місяця (хоча формально переселенці мають з’явитися у базі даних максимум за 15 днів після здачі відбитків)… Житла на всіх не вистачає, тож багато кому за 4,5 місяці вже довелося пару разів переїхати. І не завжди у ліпші умови…

Ті ж, кому вдалося отримати виплати, передбачені державою (300 євро на дорослого, 150 – на дитину) кажуть, що це фактично лотерея. Серед людей, які подавали запит в один день є і ті, хто отримав гроші за один місяць, і за два, і за три. Більше, ніж три місяці виплат держава поки не передбачає взагалі: на сьогодні ці гроші затверджені лише для тих, хто самотужки знайшов житло, і максимум на три місяці. Що це за такий магічний період – невідомо. Чому жінки (абсолютна більшість дорослих переселенців – це саме вони) мають вкластися саме у 90 днів, щоб цілком перешлаштувати своє життя, яке поставила догори дриґом війна? При тому, що в Італії з жіночою зайнятістю традиційно все дуже погано – хоч якось працює лише половина працездатних італійок. А житло без зарплатного листка просто не здають.

«Не уявляю, що було б, якби не моя сестра і її допомога… Та, мабуть, ми б тоді й не вибрали Італію, – розповідає Юлія Бондарчук з-під Києва, мама трьох дітей. – Ми все сподівалися, що держава надасть якесь житло, але стільки спроб, пошуків, зусиль – і нічого… Моя старша донька, якій невдовзі 18, вже не витримала й поїхала додому: каже, баста, не можу я тут бути, вдома краще. Та й ми, мабуть, вже у серпні поїдемо… Ми отримали виплати лише за один місяць, а річний дозвіл на проживання чекати вже не будемо… Підтримка від людей чи від, скажімо, персоналу дитсадочків тут відчувається, але нам тут складно. Гадаю, це ще й психологічний фактор: адже коли ти сам вибрав переїхати в якусь країну, то шукатимеш у ній тільки переваги, а коли тебе у це нове життя ніби викинуло – бачитимеш лише недоліки… Ні я, ані діти ніколи не хотіли мешкати за кордоном – тільки відвідувати».

А що ж наші попередні героїні? Слово Ользі Скорик з Харкова:

«За моїми суб’єктивними відчуттями, за минулі місяці нічого не змінилося: виплат я поки що не отримала; житло, на щастя, те саме; керівництво музичної школи для дітей нам підтвердило можливість навчатися і в наступному семестрі… Люди, які нами опікувалися від початку, так само нами опікуються і зараз… Додому, звичайно, дуже хочеться, але я розумію, що ще не час. І ми з дітьми, попри всю тугу, намагаємося проводити час із користю: вчити італійську мову та дізнаватися якомога більше про Італію, розширювати нашу ерудицію».

А ось що розповідає Ганна Дяченко з Києва:

«Мені здається, на рівні інституцій чи людей нічого не змінилося. Виплати я отримала, як передбачено, одразу за три місяці. З житлом, щоправда, не так пощастило: у червні довелося терміново переїжджати з Рима у малесеньке містечко – гарне й мальовниче, але мені тут складнувато, я з Києва… Люди ставляться так само приязно і співчутливо. Незнайомі можуть запропонувати пожити у них деякий час або просто так дають кілька євро «дитині на морозиво». Або водій рейсового автобуса у маленькому містечку, дізнавшись, що ми з України, змінює маршрут і довозить нас просто до нашого будинку! Це розчулює… Власне, ставлення італійців не змінилося, змінилася я. От ми з сином нещодавно стояли на автобусній зупинці біля Чірко Массімо, і я спіймала себе на думці, що мені вже все одно, я хочу додому, треба повертатися! Але материнський інстинкт мені каже: «не треба, зараз ще не час, твоя місія – зберегти дитину. І я залишаюся».

Хай там що, а італійська бюрократія – повільна та часом алогічна – робить своє: українці все більше розчаровуються. Не в італійцях, а у ставленні системи до них. І це варто змінювати… самій Італії.