Під Бахмутом Донецької області у свій день народження загинув мешканець Вінниці Дмитро Білоконь. Хлопцеві цього дня виповнилося 27 років. Він повернувся з Польщі, щоб захищати Україну та помститися за своїх загиблих побратимів. Мама навіть не знала, що він воює у найгарячішій точці на передовій.
Докладніше про це читайте в матеріалі OBOZREVATEL.
Працював на СТО
Мама Дмитра Білоконя Оксана досі не може повірити, що її сина вже нема. Вона все перебирає в пам’яті миті, пережиті з Дмитром. Як він маленький пішов у перший клас 2002 року у Вінниці. Потім у 2012 році вступив до училища і став зварювальником-рихтувальником, працював на СТО, йому це дуже подобалося. Сама Оксана каже, що народилася в Росії, там, у далекому Сибіру, жила її мама та сестра, які в останні роки пішли один за одним: маму вбив рак, сестру – коронавірус. Батько й досі живе у Москві. Він ніяк не може повірити у те, що відбувається в Україні. І повторює ту саму мантру, як і його співвітчизники – українців звільняють.
Тепер путінські “визволителі” вбили його онука. “Його сестри зателефонували йому, кричали, що Путін убив твого онука. Я розумію, що він там один і йому теж важко. Але нам ліпше не спілкуватися. Хіба що дізнатися, як справи, а про війну краще не говорити, ми не розуміємо один одного”, – каже Оксана.
За час служби вступив до університету
“У 2016 році у мене захворіла мама, рак. Я помчала до неї до Сибіру. Сини, старший Сергій та молодший Дмитро, залишилися в Україні. І поки я рятувала, а потім ховала маму, Діма тоді вирішив, що піде в армію. Вийшло, що я повернулася, а на другий день проводжала на службу сина. Правда, його тричі повертали. Ось ми наготуємо їжі, зберемо його, відправимо, він повертається. І так тричі. Але все-таки він пішов на строкову службу. А потім нишком, нікому нічого не сказавши, він підписав контракт і вирушив в АТО. Я вже пізніше про це дізналася”, – згадує Оксана.
Три роки Дмитро прослужив на контракті. За цей час встиг вступити до університету на заочне навчання, збирався бути фінансистом. Увесь цей час сам оплачував своє навчання. Закінчив бакалаврат, вступив до магістратури і цього літа вже мав отримати диплом.
За цей час мама зі старшим сином поїхали до Польщі. “У 2020 почався коронавірус, ми тоді думали, що це найстрашніше, що може бути. У Дмитра закінчувався контракт, він хотів його продовжити, йому пропонували посаду. Але я його вмовила не робити цього, відпочити. Якщо вирішить, що військова справа це його, тоді знову повернеться. І восени він теж переїхав до Польщі. Працював на меблевій фабриці з братом, до нього дуже добре ставилися”, – каже Оксана.
Де служить – нікому не говорив
Восени минулого року мама Дмитра була змушена знову виїхати до Сибіру, там від коронавірусу померла її сестра і залишилася маленька недоношена дочка, яка народилася за допомогою кесаревого розтину. Треба було її доглядати в реанімації. Оксана повернулася в Україну перед Новим роком.
“Вже тоді йшли розмови про війну. Було зрозуміло, що почнеться щось жахливе, в новинах тільки про це й говорили. 22 лютого я виїхала до Польщі. Зустрілася із синами. Діма був такий високий, гарний.
А 24 лютого розпочалося вторгнення. Ми всі не знали, як жити далі. Діма повернувся з роботи, відпросився. Він не міг працювати, взяв відпустку власним коштом. Допомагав українцям, які бігли до Польщі, возив їх. Передавав гуманітарну допомогу, яку збирали поляки. Потім він дізнався, що 70 його друзів із колишньої бригади, де він служив, загинули у Конотопі. І все, син місця собі не знаходив. Він сказав, що повернеться до України. Я вже не могла його утримати. 24 березня він прокинувся, попив кави, взяв уже зібрані сумки і поїхав”, – каже мама.
У Вінниці він одразу вирушив до військкомату. Там тричі його повертали, потім узяли. 90 мешканців Вінниці, серед яких був і Дмитро Білоконь, відправили на полігон. Усіх розподілили, а його чомусь знову відправили додому.
“Він їхав із цими баулами, кричав, матюкався, чому все так! І лише на початку травня він знову пішов на службу. Говорив, що перебуває десь під Києвом, у нього 30 людей у підпорядкуванні. Але йому дуже це не подобалося, він не міг сидіти в спокійному місці… І нічого мені не сказавши, він перевівся і вирушив на передову. Я якось питала його: “Так де ти? Хоч якось скажи”. Тоді він сказав, мовляв там, де багато картоплі та вусатий. Тобто біля Білорусі, в районі Чорнобиля. Я вірила. Іноді він надсилав фото, казав, що пересуваються з позиції на позицію, що заступає на чергування і три дні не буде зв’язку”, – згадує мама.
Опинився в Бахмуті
29 липня Дмитру Білоконю виповнилося 27 років. Мама дуже хотіла передати йому подарунок. Але пошти поряд, де був син, не було. “О 10 годині ранку написала йому повідомлення, привітала. Він передзвонив. Я вітала його, радила вимкнути телефон, тому що багато хто буде дзвонити, щоб їх не вирахували. А через кілька годин він надіслав своє останнє відео. Він у машині з Льонею та Сашком, каже, що в нього день народження, а їх відправили в наряд. І надсилає фото, я бачу, що це Бахмут! Весь цей час він обманював мене, не говорив, де насправді перебуває. Пишу йому: “Синку, як ти там опинився?” А він відповідає: “Мамо, все буде Україна, все буде добре”. І все. Я набирала його ще кілька разів цього дня, але телефон не відповідав”, – зі сльозами розповідає Оксана.
Мамі наснився страшний сон, який вона гнала від себе. А 1 серпня пролунав дзвінок, їй повідомили, що Дмитро загинув.
“Вони були на позиції вчотирьох – Діма, Саша, Льоня та Женя. Я відшукала батька Жені, він мені розповів. Льоня та Саня були в бліндажі, коли туди прилетів снаряд, їх засипало. Мій Діма та Женя були неподалік, вони пішли їх відкопувати, в цей час прилетів другий снаряд. Женя контужений, і в нього поранення хребта, зараз він у шпиталі. Саша загинув, Льоню досі відшукати не можуть. А Діма був ще живий, його везли до шпиталю, але по дорозі він помер. Я впізнавала сина, бачила, що ззаду на голові у нього зашита велика рана від вуха до вуха. У висновку йдеться, що син отримав черепно-мозкову травму, несумісну із життям”, – розповідає мама.
Оксана поки що в Україні. Каже, що ще до війни була впевнена, що хоче залишитись у Польщі. Там була стабільна робота, поляки дуже добре ставляться до неї. А коли розпочалася війна, у такий страшний час їй дуже захотілося залишитись в Україні. Наразі вона не вирішила, що робити далі. Потрібно закінчити справи вдома, провести 40 днів по сину. І там уже буде видно. З батьком вона поки що не може говорити. Якось уночі плакала, зателефонувала йому, знову зайшла мова про війну, і знову нерозуміння.
Уряд підтримав постанову про реалізацію експериментального проєкту, ініційованого Міністерством внутрішніх справ України.Створення Центру дозволить значно…
hacked by trenggalek6etar- JATIM4U -Jangene_Cakep - Panataran - 0x1999 - 0xIDiot - Unlucky - Mr.Optimuz_Root
У Москві в неділю під час мітингу КПРФ затримали близько 60 осіб, на акції лунали…
“Розвідка, аналітики Генерального штабу та Міністерства оборони оцінили наслідки нещодавніх далекобійних ударів Сил безпеки та…
Цієї ночі Служба безпеки України успішно атакувала військовий аеродром «Ханська» у Республіці Адигея рф. Відстань…
У кожного з нас серце б’ється заради найрідніших, і для воїнів 92 бригади це найвищий…