УКРАЇНА LIVE

Указ президента РФ Володимира Путіна про визнання паспортів та інших документів сепаратистських утворень викликав у суботу шквал емоцій та оцінок. Кремль звинувачували у виході з мінського процесу, порушенні міжнародних норм, фактичному визнанні ним же створених “республік”.
Насправді все не так однозначно.

Кремлівський крок зовсім не такий безграмотний та стихійний, як може здатися на перший погляд. Швидше за все, він наперед продуманий та зважений.
“Європейська правда” спробувала проаналізувати указ Путіна на відповідність міжнародній практиці та в контексті дій Росії стосовно інших її сепаратистських дітищ.
Північний Кіпр – аналогії та відмінності
У світі нині з півтора десятки невизнаних або не всіма визнаних країн та утворень. Існує навіть термін – “території з обмеженим визнанням”. Це означає, що когось визнала лише якась одна країна, інших не визнали одна чи кілька держав-членів ООН.
Однак належність до цього списку не завжди означає невизнання паспортів.
Одним із прикладів є Тайвань, або ж самопроголошена “Китайська Республіка” – тайванський паспорт визнають майже в усьому світі, в тому числі в Україні. При тому що Київ дотримується принципу “одного Китаю” і не вважає Тайвань суверенною державою.
Значно менше визнають паспорти, видані Палестинською Автономією, яка ще не набула державності. Втім, у низці країн вони також легітимні. Наприклад, у Сполучених Штатах.
Та наш випадок суттєво відрізняється від цих двох – адже Росія визнала документи нелегітимних утворень, які сама ж і створила внаслідок окупації частини української території. Тому в контексті суботнього указу Путіна цікавою є Турецька республіка Північного Кіпру.
Її проголошено 1983 року, фактично внаслідок окупації північної частини острова Туреччиною. Зрозуміло, за причинами та природою процесу ситуація відрізняється від анексії Криму чи захоплення частини Донбасу, але за результатом – багато в чому схожа.
Північний Кіпр не визнала жодна інша держава світу, крім самої Туреччини. Анкара досі тримає на її території військовий контингент.
Однак не визнаючи ТРПК державою, північно-кіпрські паспорти все ж визнає низка інших держав – США, Британія, Франція, Австралія, Пакистан і Танзанія. Всі вони, крім останньої, мають свої представницькі офіси у Північній Нікосії.
Придністров’я: схожа мета, методи різні
Кремль сповідує різні підходи стосовно легітимізації сепаратистських утворень, які виникли на пострадянському просторі внаслідок агресії Росії або за її сприяння.
Усе зрозуміло із фактично відібраними в Грузії Абхазією та Північною Осетією. Москва визнала їхню незалежність відразу після захоплення, в кінці серпня 2008 року. Відповідно, паспорти “республік” легальні на території Росії. Хоча за деякою інформацією і до того Москва лояльно ставилася до сепаратистських документів.
Інакша тактика щодо Придністров’я.
Росія офіційно не визнає ані так звану ПМР, ані її документів. Хоча ясно, що Кремль не полишає сподівань легітимізувати територію у складі Молдови та отримати таким чином контроль над всією країною – приблизно в той же спосіб, яким планує “повернути” нам окуповані райони Донбасу. Тобто, через зміну конституції та федералізацію.
Нового імпульсу таким сподіванням надало недавнє обрання президентом проросійського Ігоря Додона.
Щодо аналогій Придністров’я з Донбасом в контексті путінського указу має місце інша цікава річ.
Кремль визнав не лише документи, а й автомобільні номери донбаських сепаратистських утворень – тим часом в Україну пускають авто з придністровськими номерами. Що виглядає досить делікатно.
Однак пояснення є: це відбувається за узгодженням з Кишиневом.
Восени 2015 року Київ заборонив придністровські номери, однак після переговорів з Молдовою було вирішено тимчасово поновити їм дозвіл – на невизначений термін. Пояснюється це тим, що багато мешканців Придністров’я побоюються реєструвати авто в Молдові через можливі проблеми з боку влади невизнаної республіки.
Ну й останній приклад – Нагірний Карабах, який відколовся від Азербайджану в результаті війни 1988-94 років і нині підконтрольний Вірменії.
Офіційно його не визнала на сьогодні не лише Москва, а й Єреван. Однак мешканці невизнаної республіки можуть потрапити на вірменську територію зі своїми паспортами, ну й на практиці всі охочі мають вірменські й користуються ними для подорожей за кордон.
Указ Путіна – навіщо ж він?
Отже, можна зробити певні висновки.
Треба визнати, що Кремль грає та маніпулює досить грамотно. Він справді може посилатися на міжнародний досвід, зокрема той таки північнокіпрський – адже не позиціонує себе стороною конфлікту на Донбасі. Допомагає Кремлю в цьому участь Росії в мінському процесі в статусі гаранта домовленостей, а не агресора та окупанта.
Визнання документів ОРДЛО жодним чином не є декларацією про вихід Росії з “Мінська”, адже дія путінського указу завбачливо прив’язана до виконання домовленостей. Хоча очевидно, що з політичної точки зору це ускладнює мінський процес і за духом є порушенням політичної частини домовленостей.
Зрозуміло, Росія діє цинічно й нахабно – адже визнає документи нею ж створених сепаратистських утворень під час агресії та чергової ескалації конфлікту, за наявності офіційного мирного переговорного процесу. Це нова ситуація для міжнародної практики щодо невизнаних територій, та й для окупаційної практики самої Росії.
Зовсім не варто трактувати указ Путіна як крок до визнання “ДНР-ЛНР” або рішення про їхню поступову інтеграцію з Росією.
Мета Кремля незмінна – запхнути ці території назад в Україну, а не забрати їх собі чи полегшити життя місцевому населенню.
Попри велику кількість версій та здогадок щодо мотивів Кремля, навряд чи можна говорити про щось одне з великою впевненістю. Принаймні зараз. Однак загалом очевидно, що визнання сепаратистських документів є певним елементом гібридної війни. Можливо демаршем, покликаним підкреслити декларовану Росією миротворчу та гуманітарну роль в конфлікті.
Помилкою Києва буде відреагувати на це так само гібридно.Тобто, заявами чи сповненими обурення постами високопосадовців у фейсбуці – але не діями.Тим більше, що маневри Кремля з визнанням документів сепаратистів співпали з блокадою торгівлі з ними, яка винесла на поверхню купу нагальних питань.
Понад усе ще очевиднішою стає потреба в законі про окуповані території. Оперативне його ухвалення стало би найкращою відповіддю Києва на указ Путіна.