УКРАЇНА LIVE

Сергій Карнаухов був рекордсменом світу з паверліфтингу, чоловік у 2014 році пішов захищати Україну, тільки-но в Криму з’явились “зелені чоловічки”. За роки війни він пройшов Донецький аеропорт, Авдіївку і чимало інших гарячих точок. На фронті знайшов і свою майбутню дружину Аліну, з якою довгий час будували стосунки переважно на відстані. І тільки закохані осіли у Бердянську, відчули, що таке нормальне життя, коли можна прокидатися разом кожен день, – почалося повномасштабне вторгнення Росії. Сергій знову взяв до рук зброю, був командиром відділення розвідки і загинув у травні на Харківщині.

У розмові з OBOZREVATEL вдова героя Аліна Карнаухова розповіла про знайомство із Сергієм, зустрічі у прифронтових селах, втечу з Бердянська, загибель чоловіка і операцію з порятунку його нагород з окупованої території.

– Я знаю, що з Сергієм ви познайомились у 2015 році – він на той час служив, а ви були волонтером?

– Так, все правильно. У 2014-му році Сергій пішов воювати одразу, як почалося вторгнення на наші території. Він добровільно прийшов до військкомату, залишив свої дані ще у лютому, коли тільки в Криму з’явилися оці зелені чоловічки. В березні йому зателефонували, він прибув з речами і пішов воювати.

Моя війна так само почалася ще тоді. На жаль, ми, патріотично налаштовані люди, були в меншості на Донеччині. Нам було дуже важко, але ми розуміли, що маємо щось робити. У мене не було якихось крутих ресурсів, щоб купувати машини чи щось таке, але в мене було бажання щось робити, тому ми могли допомагати якоюсь їжею, водою. Що мали, тим і ділились із хлопцями.

Із Сергієм ми познайомилися у 2015 році, тому що у 2014-му там у хлопців були настільки сильні бої, що було не до спілкування. А тут вже стало трохи тихіше, і ми познайомилися. Насправді я чула про нього раніше, як і він про мене. Мені розповідав про Сергія інший офіцер, що з ним воював. Коли ми познайомилися, він раніше зрозумів, що я – це я (усміхається), і запросив мене в кафе. Ми поїхали випили кави, після чого і почали вже спілкуватися і зустрічатися.

– Коли вам розповідали про Сергія, як його характеризували?

– Взагалі він був дуже патріотичний. І було таке слово російського контексту “застегнутый”. Тобто сильно “застібнутий” на патріотизмі. Він досить жорсткий, характерний, без напівтонів – або чорне, або біле, правда-брехня, безкомпромісний. Тому і на помості, і на полі бою він досягав певних вершин. За рахунок свого сильного характеру. Він був дуже вольовою людиною. І всі, хто його знав, казали, що у Сергія складний характер через те, що він безкомпромісний. І правдолюб страшний.

– Він продовжував змагатися після 2014 року, коли пішов воювати? Бо знаю, що деякі спортсмени якось все це поєднували.

– Ні. Він покинув спорт і займався тільки військовою справою. Бо якщо він брався за щось, то доводив це до рівня найвищої майстерності. Тобто якщо він займався паверліфтингом, то він дійшов до рівня чемпіона світу, до рівня рекордів, який і досі не побитий, після чого оця його гординя була трошки “нагодована” (посміхається). Він вступив до інституту фізкультури і спорту, але не закінчив, бо вже тоді був дуже титулований, і коли майстри спорту розповідали чемпіону світу, що він щось не так робить, це йому вже не подобалось.

Коли Сергій зайнявся військовою справою, то прийшов туди не як професіонал, він попав в артилерію простим заряджальником, але попри те, що не мав вищої освіти, дослужився до старшини. Він не мав офіцерського звання, але обіймав офіцерські посади. І в арті протягом двох років він обіймав одночасно дві офіцерські посади. Був СОБом (старший офіцер батареї) і комбатом, бо швидко все хапав, вчився і вважав, що якщо взявся – значить роби. І він взявся за свій підрозділ, повністю його організував, займався ним, у нього не було жодного бойового завдання, яке б вони не виконали. От така він людина – почав робити, то роби до кінця.

– Яке тоді для вас було найскладніше або найстрашніше його завдання?

– Справа в тому, що про якісь важливі і складні завдання я могла дізнатися тільки постфактум, коли вони вже завершувались, тому не можу нічого такого пригадати. Складний емоційний момент був, коли Сергія поранили у 2019-му році – куля від снайпера. Коли я про це дізналась, то вже розуміла, що більш-менш все добре, але коли прийшло це усвідомлення того, що могло статися, то це, звичайно, дуже сильно зачепило емоційно.

Сергій на той час вже перевівся з арти в піхоту, бо артилерія була відведена, і він казав: “Я не прийшов в армію служити, я прийшов воювати, звільняти наші землі. І якщо арта не потрібна, то я піду в піхоту і буду нищити ворога”. В Авдіївці там дуже близько розташовані наші та ворожі позиції, і працював ворожий снайпер, якось зняв їхній розрахунок. Сергій тоді був командиром взводу крупнокаліберних кулеметів, але хлопців не вистачало, тому він сам встав на кулемет і працював.

Снайпер цілив йому в голову, а потрапив у кулемет, від якого куля зрикошетила і пішла в руку, перебила йому нерв, але рука – то не голова. Однак був дуже великий ризик смертельного поранення. І коли розумієш, що смерть пройшла настільки близько – міліметр ліворуч або праворуч і влучила би в голову – це все переживається дуже емоційно.

У військових є таке повір’я: якщо пройшло біля серця, але не вбило, то це означає, що смерть пройшла дуже близько, тому хлопці носять ці осколки, кулі. Вважається, що вони тебе оберігають. І Сергій носив цю кулю як оберіг від смерті. Її дістали його побратими, куля розбилась, оболонка впечаталася в кулемет, а серцевина влетіла в руку. Хлопці дістали цю оболонку і зробили з неї кулон, поки Сергій був на реабілітації. І передали йому кулон в лікарню.

– Як ви будували своє життя весь цей час, поки він воював?

– Це дуже складно, але немає нічого неможливого. І насправді, коли в тебе немає можливості бути поряд з людиною фізично, то йде такий процес зміщення. Ми були дуже близькі духовно, дуже близькі саме в розумінні якихось поглядів тощо. Хоча бачились досить часто. Я постійно їздила до нього, де би він не перебував. В артилерії було простіше, бо вона знаходилась трохи далі від лінії розмежування. Вони попрацювали і повернулися в прифронтові села, де жили люди. І там можна було знайти якусь хату і побути разом.

Я намагалася раз на два тижні обов’язково приїхати і його побачити, але за увесь цей час через телефони та відеозв’язок спілкування виходило якимось глибшим. Тому що коли ти розумієш, що сьогодні можеш загинути, то навряд чи будеш розмовляти про те, що у тебе на вечерю. Тому я дуже глибоко його знаю, його світосприйняття, всі його бачення різних процесів. Ми дуже зрослися саме в цих нефізичних контактах. Але все одно ми – живі люди і нам хотілося бути поряд, хотілося відчувати один одного, обійматися.

Коли вже Сергій звільнився, у нас була можливість відчути всі ці прості людські речі – просто спати в одному ліжку, пити разом каву. Ти по-іншому все це цінуєш. Зазвичай люди сприймають все це як даність або не дуже цінують, а ти кожну таку штуку сприймаєш як крутий подарунок. І в тебе такий кайф від життя, просто геть інший. Я ні про що не шкодую. Попри те, що так сталося, що Сергій загинув, я йому вдячна за кожний спільний день, бо кожний день життя з ним вартий століть.

– А як він вирішив, що не буде продовжувати контракт і почне будувати вже цивільне життя?

– Рішення насправді було дуже простим. У 2019 році Сергій був поранений, а у 2020-му в нього мав закінчитися контракт. Він ще у 2019-му хотів звільнитися, але не через поранення. Просто в той час була зміна влади, і дуже сильно просувалися оці домовленості, що будуть премії військовим за те, що вони не стріляють, і всі такі штуки. Він цього не підтримував і не розумів, як це – у моїх хлопців будуть стріляти, а я не буду відповідати, мені це не підходить.

Знову ж таки він не зрадив своїх принципів, бо казав: “Я не прийшов служити, я прийшов тому, що на нас напав ворог, я прийшов воювати і звільняти землі. Якщо з такими функціями я тут не потрібен, то посидіти я можу і дома”. Просто сидіти в окопі – то був не його шлях. Тому вже в 2019-му він зрозумів, що активних бойових дій геть немає, йти вперед вище керівництво не дає, відповідати на провокації не дає, тому вирішив, що він не кадровий військовий і знайде себе і у цивільному житті. Так і сталося.

За ті півтора року, що він був не на війні, ми купили квартиру і переїхали до Бердянська. Він побув вдома декілька місяців, хотів просто відпочити, а потім влаштувався на Бердянський м’ясокомбінат менеджером, а вже за пів року став керівником. Без освіти. 100 магазинів, фірмова торгівля Бердянського м’ясокомбінату, і він її очолив за пів року. На жаль, недовго він покерував, тому що почалось повномасштабне вторгнення.

– А чому ви обрали саме Бердянськ, адже ви – з Донецької області, Сергій – з Дніпра?

– Тому що ці всі роки військово-польового життя все одно залишають відбиток на ментальному і фізичному здоров’ї. І ми хотіли такого тихого життя, а в Бердянську треба тільки три місяці влітку перетерпіти, а потім місто належить тільки нам, море належить тільки нам. І це такий кайф, коли ти виходиш на цю набережну, цей зимовий вітер, хвилі, що розбиваються поруч, і оцей смак солі на вустах. Це було класно. Ми трішечки пожили для себе. У нас було класне життя, з вікон було видно море. На жаль, все це в нас забрали, але те, що було, воно було крутим.

– Відразу повірили, коли почалися оці розмови про те, що наближається повномасштабна війна?

– Повірили ще раніше, до цих розмов. Сергій завжди казав, що він розуміє, що це не кінець, що це заморожений конфлікт, і ми не доробили роботу. І він дуже нервувався з цього приводу. Він дуже боявся, що передасть цю війну дітям. Мовляв, я не доробив і, можливо, це вибухне через 20 років, і мої діти мають це закінчити. В його розумінні світу це було неправильно.

І той період часу, коли ми були вдома, у нього завжди були зібрані 3 рюкзаки – партизанський, на випадок партизанської війни, на випадок активної війни та на випадок мобілізації. Він розумів, що війна буде, просто не розумів у часі – чи це дітям дістанеться, чи все ще нам. І коли вже в повітрі з’явився такий присмак війни, то машини у нас були заправлені, документи зібрані, також ми спланували свої дії.

Побратим Сергія мешкав на Львівщині, і у випадку чого його родина мала нас прийняти. Ми виїхали 24 лютого до Дніпра, а далі вже збиралися дивитися по ситуації. Бо тоді не було в нас ніяких гарантій, що Київ втримається, тому дивилися, якою трасою їхати у випадку чого. Адже Сергій 24-го вже знов став до зброї. Я не хотіла нікуди виїжджати, а Сергій мене заспокоював: “Ми це все вже проходили, ти будеш до мене приїжджати”. Але це була вже геть інша війна.

Я приїжджала до нього, привозила волонтерку, але бачила його тільки двічі за весь цей час. Перший раз, коли машину особисто йому в підрозділ приганяли, і він її сам забирав. І другий раз – за два тижні до того, як він загинув, я привозила волонтерку, і він забрав. Оскільки забирає той, хто в той час не виконує якісь активні завдання. А до того у нього не виходило звільнитись навіть на якихось 15–20 хвилин і побачитись.

– А як у Бердянську почалася повномасштабна війна?

– У Бердянську також був приліт, там розташований військовий аеродром. Виходить, що ще до цього, в ніч з 22 на 23 лютого, президент підписав указ про мобілізацію резервістів першої черги. Сергій у той самий день мені зателефонував з Мелітополя, де був у відрядженні. Він подзвонив до Харкова і сказав, що звільняється, оскільки має прибути до військкомату. Він своєю директорською посадою не дорожив абсолютно. І сказав мені не переживати.

Оці всі спортивні звички у нього залишилися, він о п’ятій ранку вставав, біг до моря, якщо гарна погода, то плавав, потім приходив мився і тоді йшов на роботу. Якщо була погана погода, то займався на турнікетах і велосипеді. Тобто він займався весь час. 24 лютого, коли був приліт, він вже не спав о п’ятій ранку і побачив його. Хоча аеропорт досить далеко. Він мене розбудив і каже, що бачив приліт, але є сумніви, може, диверсія і якусь заправку підірвали, почитай новини. А у Бердянську вже всі бачили цю “заправку”. Тоді подивились новини по Україні.

І все, що відбувалось, він сприйняв абсолютно спокійно, нуль якихось емоцій. Каже: буди малого, ми їдемо. У нас одна машина під домом стояла, а інша – на парковці. Він сказав нам збиратись, а сам забере машину з автостоянки. Валізи тривожні були зібранні, але що ще брати? Він прийшов і абсолютно спокійно сказав, що треба брати з дому всю їжу, всі крупи, консерви. Він розумів, що Маріуполь може бути і в Дніпрі, що ми не встигнемо вискочити, що зараз переріжуть Київ і Херсон, поки їдемо, і ми залишимось в оточенні, наприклад. Тобто він дуже добре зрозумів ситуацію і що гроші не будуть мати ніякої цінності, як це потім було в Маріуполі.

Тому з побутових речей ми нічого не забрали, узяли тільки його рюкзаки виживання і виїхали до Дніпра. Там ми залишились у його мами, а Сергія відвезли у військову частину. У військкомат він вже не пішов, бо це втрата часу, а треба було йти відбивати атаки ворога

– Він одразу поїхав у свою 93-тю бригаду “Холодний Яр”?

– Так, він звідки звільнявся, туди і прибув у той самий день. Він, до речі, приїхав раніше, ніж Зеленський підписав указ про загальну мобілізацію. Він його підписав о дванадцятій дня, а Сергій у той час вже отримав автомат.

– Як дізналися, що сталось непоправне? Чи відчували щось?

– Нічого не відчувала. Хоча знала, що хлопці гинуть. Він особливо не розповідав, але все одно було зрозуміло, бо одного разу він так емоційно сказав, що у нашому підрозділі 6 “200-х”. А останній раз, коли я його бачила живим, то він почав мені розповідати, що дійсно багато втрат. Як я потім дізналася, він і сину сказав, мовляв, ти розумієш, що це війна, може все статись. Тобто він старався морально підготувати, що може так статися, що він загине. Але це не про відчуття, це саме про розуміння ситуації на лінії фронту.

У мене була якась внутрішня впевненість, що такі, як “Ліфтер” не гинуть. Це його позивний, бо спортсменів, які займаються паверліфтингом, у своїй тусовці називають ліфтерами. І я думала, що такі, як Сергій не гинуть, бо він досвідчений, він все вміє, він сержант, який став комбатом, і писали, якій він крутий воїн. Але зараз геть інші правила гри, і гинуть такі круті воїни. Однак у мене не було ніякого передчуття в той день. Я моталась по Дніпру, замовила йому ці плити, кераміки тоді ще в армії не видавали, тільки важкі, а йому у розвідувальних виходах були потрібні легенькі.

Також я тоді бігала по місту, бо відразу підключилась до волонтерства. І скажу, що зараз воно вже геть інше. Потрібні машини, дрони, тепліки і, хоч як важко мені було у Дніпрі, бо я в чужому місті нікого не знаю, але довелося дуже швидко познайомитися з усіма і щось мутити. А в мене ще інвалідність по хребту і в той день почалося загострення, бо завантажила машину мигдалю, який прислали з-за кордону – якраз пацанам на виходи.

Я якраз лягла і дійсно страшно мені стало, коли я побачила, хто мені дзвонить. Через те, що я займалася волонтерством, була особисто знайома з усіма командирами Сергія. А тут я побачила, що мені дзвонить командир батальйону, який раніше ніколи мене не набирав, ми з ним тільки переписувалися. І мне теліпнуло. Але все одно сподівалася, що, може, “300-й” важкий. Однак, коли я підняла трубку і він офіційно представився… Але не став затягувати і відразу сказав, що сьогодні Сергій загинув.

До такої новини неможливо підготуватись, смерть – це те, що буває з іншими. Я розуміла, що коли командир сказав, що Сергій загинув, то він загинув. Якби він мав сумніви, то він би мене не набрав. Але є розум і є почуття… І почуття цього категорично не приймали. Я дуже хотіла до нього, я хотіла його побачити і попросила свого друга-волонтера сісти а кермо. Сергій знаходився в Барвінковому, це тоді була зона бойових дій, де знаходилися штаби.

Поки ми доїхали туди, вже була ніч. У Барвінковому доводилось їхати з вимкненими фарами – ти їдеш і не знаєш куди. Знайшли ми цей шпиталь, але кажуть, що немає його. Я кажу, що не може такого бути, шукайте. Це війна. І я не знаю, як так сталось, але тіло не підписали. Тобто він там був, всі знали, що загинув “Ліфтер”, і командування передало, але на момент евакуації тіло не підписали. Він там значився як невідомий розвідник.

Мені показали фотографії тіла, я побачила, що це він, і попросила, щоб мене до нього пустили. Страшно зовсім не було. Бо не було розуміння, що це кінець. На підлозі лежали два мішки, мені його відкрили, і хоча Сергій вже загинув, з нього так текла кров, наче з живого. Я пам’ятаю, як подумала: “Скільки в людині має бути крові, що вона годинами тече?” Мені не було страшно, я його торкалась і, навпаки, було спокійно. Я пам’ятаю, как говорила йому: “Не бійся”. Я його просила, щоб йому не було страшно, бо я поруч.

Я не торкалась голови, бо вона була розбита. Вони потрапили під арту, уламок впав десь поруч, бо не набрав горизонталь, а пішов вгору, розірвав йому на шиї всі сосуди і пішло в голову. А тіло ціле, він навіть ще не був холодний і не було такого відчуття, що він мертвий. Страшно стало вже тоді, коли треба було звідти виходити, прийшло розуміння, що я вже більше не зможу його побачити.

Ми там переночували, а вранці вже була евакуація в морг у Лозову. Ми поклали Сергія і ще одного хлопця назад. І я дивлюсь на водія і розумію, що якщо зараз буду з ним розмовляти, то він подумає, що я дурепа. Але коли водій виходив, я поверталася до Сергія і казала, що я їду з ним: “Ти не бійся, ти не сам, я з тобою”. Ми залишили його у Лозовій, там вже була експертиза і вже звідти забирали його на Дніпро. Це теж стільки проблем, пов’язаних з цією бюрократичною машиною, яка не справляється.

З евакуацією з Лозової мені допомогли мої друзі-волонтери, бо той, хто цим займався, сказав, що тільки в четверг зателефонує, і ми домовимось, коли за ним поїдемо, тоді як сама я забрала його ще в понеділок. Але що я можу йому пред’явити, якщо він у цей час на Західній Україні теж везе тіла хлопців рідним? Я розумію, що він робить те, що він має робити, але загиблих настільки багато, що держава не справляється, і майже у всіх такі історії, що треба чекати дуже довго, через що часто родини не можуть попрощатися. А це дуже важливо, тому що військова смерть – вона раптова і насильницька. Коли людина помирає вдома від хвороби, в тебе є час сказати якісь важливі слова. А тут такої можливості немає.

Його привезли в Дніпро, де у мами вже також була можливість його побачити. Я була з ним, і мені не вірилось, а коли ти не бачиш, то майже неможливо в це повірити. Тому попри те, що патологоанатом був проти, бо мамі 70 років, а тіло понівечене, я сказала, що вона має побачити.

– Як ви вирішили йти в ЗСУ?

– Це не було для мене якимось дуже важким рішенням, іде війна і кожен має щось робити для нашої перемоги. Мій чоловік загинув за цю перемогу, не доробив свою справу, бо його життя забрали. І я не хочу, щоб його смерть була марною. Я вірю в нашу перемогу, але недооцінювати ворога я не маю права. І це мій найбільший жах, що всі ці смерті будуть марними. А вони стануть марними в той момент, коли ми програємо. Тому вся відповідальність на нас, на живих, бо вони вже зробили все, що могли, а ми залишилися і ми не маємо права дозволити, щоб це все стало марним.

Тому, по-перше, я хотіла бути дотичною до перемоги і доробити його справу. А, по-друге, оскільки я з Донеччини і знаходилася в колі людей, які не завжди підтримували мої життєві погляди і мій патріотизм, я розуміла, що зараз я не можу бути серед таких людей, а вони, на жаль, і на Дніпропетровщині попадаються. Коли я приходжу на роботу, я не обираю собі колег, і я не хотіла ризикувати. Тут я розуміла, що будуть мої люди. А якщо навіть у когось буде м’яка позиція, то в армії є статут для того, щоб її вирівняти.

– Відомо, що з вашим будинком у Бердянську?

– Так, відомо, в квартиру проникли. А ми у тому кіпіші 24 лютого насправді забули дуже цінну річ – кітель Сергія з нагородами залишився у шафі. Це найдорожче, що там було, і ми змогли його вивезти, вже коли Сергій загинув. Я через гуманітарку передавала ключі і довго шукала людину, яка би не побоялась зайти в квартиру атовця, бо всі боялись. Але знайшли і дуже йому вдячна. Потім шукали, хто вивезе, ховали ризикували, але нагороди ми вивезли з Бердянська.

Ключі залишилися у того хлопця, я просила, як потім буде можливість, зайти і поглянути на квартиру. І якось він мені прислав фотографії. Зламати замок вони не змогли і двері там були досить непогані, тому просто видовбали стіну, винесли двері, поставили нові і живуть там. Я не знаю, колаборанти чи орки, але квартира зламана й розкрадена.

Мені було дуже важко, коли я дізналась, тому що в тій квартирі постіль, в якій ми останній раз спали з чоловіком і яка мала його запах. Це зґвалтування моєї пам’яті. Також там залишились наші фотографії. Ми всі бачили, що було в Бучі і в Ірпені, коли вони заходили в ці будинки. А в нашій квартирі нічого шукати не треба було. Ми забрали рюкзаки, а всі інші речі поспіхом повитягували, і вони залишились на підлозі.