“Мамо, поїхали, ти в мене одна, батька в нас нема”. Історії жінок, які тримають на плечах критичну інфраструктуру
20 років тому Інна Супрунова, інженерка “Харківських теплових мереж”, розпочинала свою карʼєру на посаді машиніста насосних установок в котельні ТЕЦ. Коли розпочалось російське вторгнення, слова її керівника першими спливли у памʼяті.
“Коли я проходила співбесіду, мій керівник мені сказав: “Ось дивись, ми будемо людям потрібні завжди. Від нас залежить півміста: ми його опалюємо, освітлюємо, подаємо воду. Ми як військові. Раптом війна – ми не маємо права залишити своє робоче місце!”. Мені тоді було дуже смішно, я думала: “Яка ще війна?”
20 років тому Інна Супрунова, інженерка “Харківських теплових мереж”, розпочинала свою карʼєру на посаді машиніста насосних установок в котельні ТЕЦ. Коли розпочалось російське вторгнення, слова її керівника першими спливли у памʼяті:
“І я розуміла, що не маю права залишити своє робоче місце за жодних обставин”.
Коли минув перший шок, стало зрозуміло, що для збереження життєдіяльності міста не вистачає працівників. В Харкові лишалось чимало мешканців, котрим потрібні були вода, тепло і світло.
“Одна людина працювала за декількох. Всі “поскидали погони” і почали пригадувати свої професії, з яких ми починали, – пригадує Інна. – Наше керівництво дбало про нас, забезпечувало харчуванням, бо в магазин щоб зайти, треба було вистояти 2–3 години на вулиці, а як зайдеш туди, то не знаєш, будуть там ще продукти чи ні”.
Перед війною у Інни від важкої хвороби помер чоловік, і вони залишилися вдвох з двадцятирічною дочкою Валерією.
“Було дуже страшно, всі тікали, виїжджали з міста, дочка мене благала: “Мамо, поїхали, ти в мене одна, батька в нас нема”. Я кажу: “Я не можу! На роботі людей немає, зараз всі розʼїдуться – і що буде? Уяви, хтось не може виїхати, і як їм бути? Дивись, зараз все позакривається, супермаркети, аптеки, і що бабусі чи дідусю самотнім робити?”. Були постійні сварки і сльози. Я хотіла, щоб Валерія виїхала, але вона мене залишати відмовилась”, – пригадує Інна.
Місто постійно обстрілювали, і дорога на роботу нагадувала кадри з апокаліптичного блокбастеру.
“Йдеш на роботу – жодної людини, жодної машини. Сусіди сидять в підвалі і кажуть: “Як тобі не страшно?”. Я кажу: “Страшно, я ж не безсмертна.” – “Так не ходи на роботу!” – “Добре, зараз я з вами тут сяду, не вийду я, не вийдуть мої колеги, і тут у підвалі буде темно і холодно, як на вулиці!” – пригадує Інна.
15 квітня житловий район, де мешкала родина Супрунових, був жорстоко обстріляний ворожою авіацією. Серед постраждалих була і Валерія, яку наліт заскочив просто на вулиці: уламок снаряду пробив їй п’ятку наскрізь і потрощив кістки.
“Прямо на місці трагедії першу допомогу Валерії надав військовий, – каже Інна. – Лікарі сказали, що якби не кваліфікована перша допомога, пʼятку врятувати би не вдалося. Я безмежно вдячна всім, хто допоміг їй. А себе я дуже карала за те, що я погана мати, що не вберегла свою дитину, що наражаю її на небезпеку”.
Та невдовзі Інна переконалася, що є чимало людей, які так само розуміють, що вони відповідальні за інших. Коли Валерії робили вже другу операцію, почався обстріл. Однак, медики Обласної лікарні продовжили свою роботу.
“Будівля лікарні просто підстрибувала, всі кричать: “На підлогу!”. Допомагають хворим лягати під ліжка. Я кричу: “В мене в операційній донька!”. Лікар відчиняє двері в операційну, і я бачу цей жахливий момент, коли під час операції гасне світло, лікар заводить генератор, мою доньку накрили всім, чим могли, а лікар з ліхтариком присів біля операційного столу і продовжує оперувати! А воно все бахкає і бахкає – це був жах!”, – згадує Інна.
На щастя, все закінчилося добре: операція та реабілітація пройшли вдало. Цього року Валерія закінчує магістратуру географічного факультету університету імені Каразіна, а Інна знову обіймає свою довоєнну посаду інженера ТЕЦ. Її колеги почали повертатися до рідного міста. Так, Наталя Сотник, операторка котельні з понад сорокарічним стажем, здала свою зміну 23 лютого, а до роботи змогла стати тільки у вересні.
“Наша родина мешкала в селі Черкаські Тишки, що в десятьох кілометрах від міста, – розповідає Наталя. – В перший день війни ми потрапили в окупацію. Навколо все палало і вибухало. Дітям вдалося виїхати через Росію до Прибалтики. А я лишилася з чоловіком, бо він сказав: “Я зі своєї землі нікуди не поїду!”. В кінці березня його вбило уламком снаряду. Мені допомогли вижити наші вівчарки Вєста та Жорж, які відчували заздалегідь, що буде обстріл, тікали в підвал і мене кликали за собою. Дуже багато людей загинуло, та й від села майже нічого не залишилось”.
Наприкінці травня наші військові звільнили село і вивезли мешканців в Полтавську область. Будинок в Черкаських Тишках наразі непридатний до життя. Але в Наталі залишилась улюблена робота, і вона винайняла квартиру в Харкові:
“Я повернулася до своєї котельні, в якій я працюю вже 44 роки. Поки мене не було, у нас пройшла реконструкція, зʼявилося сучасне європейське обладнання. В нас міцний, дружній колектив, і попри всі складнощі ми докладаємо всіх зусиль, щоб у людей в квартирах було тепло. Наш мікрорайон, та сама багатостраждальна Північна Салтівка, потроху оживає. Люди повертаються: з’являється більше вогників у вікнах, діток на майданчиках. І я почуваю себе вдома тільки тут і більше ніде”.
Роботу котельної не можна спиняти, тож співробітники продовжують працювати і під час повітряних тривог.
“Я за національністю росіянка, і мені нестерпно боляче, що таке сталося. Я прожила в Україні 46 років, тут народила своїх дітей і це моя Батьківщина. Вірю в ЗСУ, вірю в нашу Перемогу і що я повернусь в свій дім. Ми тут в тилу тримаємо свій фронт, щоб нашим військовим було куди повернутися”, – ділиться Наталя.
“Ми пережили страшні часи, – каже Інна. – Людей на виробництві досі ще не вистачає. Але ми побачили, що ми непохитні і непереможні духом. Ми віримо і знаємо, що все буде добре!”
Шукайте деталі в групі Facebook
