УКРАЇНА LIVE

На сайті тернопільської поліції з’явилася зворушлива історія про справжнього чоловіка – молодого героя, що поклав своє життя за майбутнє України та своєї донечки. Віктор Мельниченко назавжди залишиться у пам’яті тих, хто знав його як чудову людину, професіонала своєї справи і справжнього чоловіка.

25 березня кордівцю з Тернопільщини Віктору Мельниченку мало б виповнитися 34 роки. 24 березня рідні справили сороковини його загибелі на війні з російськими загарбниками.

Капітан поліції Віктор Мельниченко, старший інспектор 2-го відділу з проведення спеціальних операцій управління «КОРДу» ГУНП в Тернопільській області загинув 13 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання на Донеччині.

Віктор народився в Тернополі. Мати Надія Миколаївна розповідає про сина: «Він був дуже позитивною дитиною, активним, наполегливим. Пам’ятаю ще з садочка: виходить у нього співати, чи не виходить, він – співає, виходить у нього танцювати чи ні, – він танцює. Пішов до школи – теж всюди перший,- згадує мати. – З 10 років почав займатися боксом. Спочатку відмовляла: ти маленький, худенький, не потрібно тобі це. Не слухав, переконував, що буде поліцейським, тому має займатися спортом».

Рідні підтримали бажання хлопця займатися боксом, він часто їздив на змагання, згодом став кандидатом у майстри спорту. Дитячої мрії стати правоохоронцем Віктор не полишив. Навіть після того, коли не вдалося з першого разу стати курсантом Національної академії внутрішніх справ. Не склавши успішно останній іспит, хлопець пішов на строкову службу у спецпідрозділ Національної гвардії України «Барс». Згодом після конкурсного відбору почав працювати у Тернопільському відділі служби охорони. У 2014 році перейшов у спеціальну роту міліції, одночасно навчаючись в Національній академії внутрішніх справ.

«Це мрія його життя – бути поліцейським. Він дуже пишався своєю роботою», – каже мати Надія Миколаївна.Постійно займався спортом, виховував у собі найкращі чоловічі риси. Водночас залишався ніжним, турботливим, щирим.

«Ми разом прожили 11 років, – вони були чудові. А коли на світ з‘явилася доня – вся наша увага зосередилася на ній, – розповідає дружина поліцейського Ілона. – Вітя любив грати на гітарі і в нього була пісня про дочку, у якої будуть татові очі та мамина усмішка. Коли я була вагітна він ближче сідав до мене і грав, щоб чула наша донечка».

Коли у 2014 році розпочалися бойові дії на сході України, 5 жовтня з Тернопільщини туди поїхав перший зведений загін поліцейських. Серед добровольців захищати Україну від ворога був Віктор.

«Ми в сім’ї говорили про все, заборонених тем не було, – згадує дружина. – Однак, після повернення з ротацій перший тиждень Віктор міг мовчати, вночі часто зривався, нас з дочкою накривав собою, бо снилося, що йдуть обстріли, але потроху адаптовувався і повертався до нормального життя».

2017-ий став переломним у професійному житті Віктора Мельниченка. Він став одним з бійців «КОРДу». Дружина згадує з якою наполегливістю Віктор освоював професію спецпризначенця: «Робота йому подобалася. Він постійно вдосконалював свої знання і вміння. Пішов на курси снайпінгу. До своєї роботи ставився дуже відповідально і знав, що має зробити її бездоганно, аби не підвести команду, побратимів».

Дмитро Болтян, начальник управління «КОРД» ГУНП в Тернопільській області, каже, що важко говорити про побратима в минулому часі: «Він був фанатом своєї роботи. Людина, котра постійно вдосконалювалася. Навіть у вихідні він запитував, чи є можливість попрацювати на полігоні. Віктор був позитивним, надійним товаришем. Під час бойових завдань я завжди був упевнений в ньому, він ніколи не підводив».

За декілька днів до трагедії Ілона з Віктором обговорювали важливу подію – 15 лютого їхній донечці виповнювалося 10 років: «Це було в неділю ввечері. Він повернувся із завдання, був дуже втомлений. Ми обговорили день народження Ілонки, як вона буде його святкувати, я надіслала йому фото подарунків, які купила для неї, він хотів для донечки найкращого».

Веселим, мужнім, добрим, щирим – таким пам’ятатиме свого татуся десятирічна Ілонка.

13 лютого о 9 годині ранку Віктор надіслав дружині своє фото з позиції. «Він ніколи не присилав фото з місця, де працює. Він був снайпером. Це перший і останній раз, коли він прислав свою фотографію саме з того місця, де все згодом сталося», – не стримує сліз Ілона.

У подружжя була домовленість: Віктор дає про себе звістку чи то повідомленням, чи фото, чи навіть смайликом, коли повертається із завдання. Але 13 лютого сталося по-іншому: минуло три години, а він мовчав.

«Цього дня Віталій мав відпочивати, але щось помінялося і година п’ята-шоста ранку він знову поїхав у Бахмут для корегування, – згадує побратим Віктора Дмитро. – Близько дванадцятої години я почув, як командиру хтось зателефонував… Зрозуміли, що «накрили» снайперів. Я не міг в це повірити. Написав дружині, але надіявся, що це неправда».

Віддати останню шану герою прийшли сотні тернополян.

«Коли розпочалося широкомасштабне вторгнення, Віталій сказав «Я не можу залишити країну, в моєї дитини має бути майбутнє у вільній Україні», – згадує слова коханого чоловіка Ілона. – Ми гордимося ним, і обіцяємо, що не підведемо».