УКРАЇНА LIVE

Чи можна примусити їсти борщ силоміць?

Очевидно, що можна. Але це буде кричуще порушення прав ЛЮДИНИ. Чи можна примусити вчителя силоміць «підвищувати» свою кваліфікацію? Очевидно, що можна. Але це чомусь не вважається порушення прав учителя, як ЛЮДИНИ. Чи вчитель – не ЛЮДИНА?

Немає ніяких сумнівів у тому, що вчитель повинен постійно вдосконалюватися як фахівець. Не можна все життя залишатися із тими знаннями, які були здобуті під час навчання у вищому закладі освіти, чи із професійними навичками, сформованими в перші роки праці…

Але є, щонайменше, два шляхи професійного вдосконалення. Це – самовдосконалення професійної майстерності та «підвищення кваліфікації» з примусу.

Для того, щоб вчитель ХОТІВ постійно вдосконалювати свою майстерність повинна працювати система стимулювання такого хотіння: належна зарплата, справедливе оцінювання його праці, система матеріального заохочення, турбота про імідж учительської праці та ін. Чи все це є в нашій системі освіти? НЕМАЄ! Більше того, ніколи й не було. Бо сформувати таку систему стимулів для держави – дуже дорого.

І держава пішла іншим шляхом. Вона пішла шляхом примусу, створивши «систему підвищення кваліфікації вчителів», обов’язковими складовими якої стали два «стовпи».

Перший – обов’язкове періодичне проходження всіма вчителями т.з. «Навчання» у спеціально створених для того закладах освіти.

І другий – атестація. Лише після атестації можна було говорити про якесь підвищення зарплати, а атестацію не можна було пройти, не відбувши «курси підвищення кваліфікації».

Якщо заглиблюватися в нашу освітню історію, то курси «підвищення» почали розквітати іще з тридцятих років минулого століття й дожили до наших днів. Що і зрозуміло: із того й до недавнього часу відсутність у вчителів доступу до інформації пояснювала доцільність існування такої форми начебто «вдосконалення» фахової майстерності. Атестація також уперше з’явилася у 1932 році, як форма примусу до навчання величезної кількості безграмотних і малоосвічених «педагогів», які заполонили школи країни в період ліквідації безграмотності.

Маю у своєму архіві копії документів, які свідчать, що під час такої атестації директор однієї киівськоі школи, у минулому – чекіст, у диктанті зробив 80 помилок. Була у тодішній атестації іще одна мета – вичистити із педагогічних колективів т.з. «контрреволюціонерів» і «ворогів народу». У багатьох випадках такими визначалися 70-80% педагогів тієї чи іншої школи…

Як тільки період повністю безграмотних вчителів та пошук серед них «ворогів» закінчився, про атестацію дещо призабули. Але вирішили її відродити у 1974 р. Бо саме в той час виникла гостра необхідність ідеологічного шліфування вчителів. І, якщо хтось пам’ятає, то тоді для проходження атестації, насамперед, потрібно було показати атестаційній комісії план самоосвіти, який обов’язково передбачав конспектування праць Маркса-Енгельса-Леніна, рішень компартії… Сам такі дурниці писав…

Але з 1974 року, попри проголошення Незалежності, прийняття двох українських законів про освіту, ця атестація продовжує існувати. У її основі лежить три «кити».

Перший – потрібно відвідати в учителя енну кількість уроків, щоб зробити висновок про його роботу. Дарма, що ці уроки насправді можуть бути і, як правило, є справжньою показухою, але без їхнього аналізу та висновків – атестації не буде.

Другий «кит» – це папери. Розробки, сценарії, плани, статті… У файликах чи у папочках із завязками. Але без них також атестації не буде.

Третій «кит» – курси підвищення кваліфікації. «Підвищилася» вона чи залишилися не «підвищеною» після тих курсів – дарма. Головне – документ про таке «підвищення». Тоді буде й атестація і, можливо, підвищення зарплати.

Написав про це і сморід формалізму аж дух забиває… А як інакше можна оцінити цей акт, якщо за всі роки атестації, за її результатами в УРСР, а потім і в Україні, такими, що не пройшли атестацію було визнано лише 23 (!) вчителя. Це дані станом на 2010 рік…

Будучи членом перших експертних груп, які працювали над першими варіантами проекту закону, я категорично наполягав на тому, щоб ця атестація навіки зникла із української освіти, але моя позиція прийнята не була.

Що маємо тепер? А маємо те, що мали. Із суттєвим погіршенням. Бо тепер (хоч це радує) вчителю не обов’язково їхати на два-чотири тижні до «рідного» інституту удосконалення, а потрібно зібрати сертифікати про походження «підвищення» у обсязі 150 годин. А потім педрада має вирішити – зарахувати їх чи не зарахувати. Той, хто приймав таке рішення, очевидно вважає, що серед членів педради є універсальні фахівці, котрі знають ціну всім курсам, вебінарам, студіям…

Невже це не формалізм у вищому його прояві? Й ринок не забарився. Він сьогодні вщерть заповнений пропозиціями «підвищувати» свій рівень: за гроші й без них. Найдорожча пропозиція, яку я зустрічав – 670 гривень, найдешевша – 65. Між іншим, чим більша кількість «пройдених годин», тим дорожчий сертифікат. У багатьох випадках його може отримати і не той, хто «підвищується». І для декого це також стало своєрідним бізнесом. Тобто, щоб пройти атестацію сьогодні до всіх отих трьох «китів» можна додати іще один – гроші. Хоч цей «кит» був якось трішки присутнім завжди, але зараз він став майже офіційним.

Чи є вихід із цієї ситуації. Звичайно, що є. Потрібно відмовитися від атестації та примусу в «підвищенні» кваліфікації. Натомість, потрібно створити умови, за яких вчитель хотів би сам постійно вдосконалювати свою фахову майстерність. ЩО для того потрібно я написав вище.

А замість атестації потрібна система сертифікації вчителів, як процедура їхнього допуску до педагогічної діяльності. Такою, якою вона є в більшості країн світу. Для випускників вищих навчальних закладів, які вперше приходять в школу, сертифікація дає право розпочинати педагогічну діяльність. Для вчителів, які працюють, – продовжувати її. В основі сертифікації для других – результати попередньої роботи вчителя, визначення рівня його знань, умінь і навичок…

Але прошу не плутати із тією сертифікацією вчителів початкових класів, яка проводиться наразі. Бо із гібрида горбатого «Запорожця» з «Лексусом» нічого пристойного не буде. Лише люди сміятися будуть. Або «Лексус» або «Запорожець». Між іншим, для тих років і для того споживача «Запорожець» був іще й непоганою машиною. Але зараз інші часи, і люди інші. Й «підвищення» кваліфікації з-під палки, це як секс по телефону. Процес, начебто є, а результатів немає. Хіба що збоченці від того кайфують…

Ігор Лікарчук