УКРАЇНА LIVE

Лікарі боялися перекласти пораненого із каталки на ліжко, бо думали, що він просто розсиплеться

104 дні між життям і смертю – лейтенант 66 бригади Віталій Мізін був поранений майже рік тому під час ракетного обстрілу навчального центра Десна. За його життя борються лікарі України і Фінляндії, але в те що він виживе вірила лише одна людина – його дружина. Віталій попри всі прогнози встав на ноги і навіть започаткував свою справу, йдеться в ТСН.

Для опіків, які були у Віталія, у лікарів не має класифікації. “У нього була обвуглена не тільки шкіра, м’язи, в нього постраждали кістки в нього постраждали навіть ребра і лопатка. Такі були глибокі опіки”, – розповідають медики.

Йому ампутували праву руку, ногу, лопатку і ребра. Були уражені усі внутрішні органи. 60% тіла без шкіри. “Коли вони привезли його до опікового центру, вони боялися з цієї каталки перекласти на ліжко, тому що боялися, що права сторона розсиплеться”, – розповідає дружина.

Лейтенант Віталій Мізін пройшов пекло фізично. У навчальний центр Десна 17 травня минулого року росіяни поцілили ракетами. 23 травня президент Володимир Зеленський заявив, що під завалами загинули 87 військових. Це одна з найбільших одномоментних втрат України у цій війні, про які офіційно повідомляли керівники держави.

4 поверхова будівля завалилась. Віталій впав у підвал. На його очах горіли побратими і він бачив як обвуглюється його ж власне тіло. Все це він згадує майже щодня. Каже, це ніби фільм жахів, який запускається з будь-якого місця. “Ти закриваєш очі і в тебе ці спалахи полум’я, крик солдатів, що вони горять, всі ці розмови”, – каже чоловік.

В те, що Віталій виживе вірила тільки його дружина. “Коли лікарі говорили, що його стан вкрай важкий і ще погіршився і знала, що він справиться з цим”, – переконує вона.

40 днів в київському опіковому центрі і понад 10 операцій. Далі Львів, а згодом у медичний центр Фінляндії, але за день до транспортування ще у Києві, Віталій сказав свої перші слова: “З нами Бог, все буде добре”.

Коли його перевозили до іншої лікарні, його вийшли проводжати усіма відділеннями.

У Фінляндію разом з Віталієм поїхала вся родина – дружина Юлія та два сина – старший Іван і Данило, який народився за 2 місяці до поранення батька. Поки родина жила у центрі для біженців, Віталію робили численні пересадки шкіри і боролися з інфекцією, яка з’їдала і пересаджені і свої покриви. Тільки за 104 дні після трагедії Юля почула, що загроза життю минула.

Відтоді і по нині у Віталія почалася реабілітація – сидіти, вставати, стояти – цьому всьому треба було вчитися заново. Так вийшло, що молодший син Данило разом з татом сів, звівся на ноги і вони разом зробили свої перші кроки у лікарні.

Нове життя і інше тіло, але щоб ним керувати, каже Віталій, треба доводити мозку, що можна йти без ноги, що можна тримати рівновагу без руки і плеча. “Тобі розум говорить, що в тебе рука є, а ти йому хочеш пояснити, що її не має. Це така боротьба, довести своєму тілу, що в тебе є зміни”, – пояснює він.

Який би настрій не був, які б не були обставини, як би не було боляче – Віталій кожного дня йде на заняття з реабілітологом. Реабілітація, в його випадку, буде тривати все життя.

Віталія у Фінляндії чекає ще операція на лівому плечі, протезування правої руки, але це буде муляж – більше для рівноваги, ніж для функціонала, а от для втраченої ноги згодом зроблять біомеханічний протез.

У перервах між реабілітаціями, Віталій шукав собі заняття, які допомогли б відволіктися від болю і так згадав своє хобі у мирному житті – він плів з паракорду – це такий синтетичний шнур – різноманітні вироби. Спробував робити це однією рукою і у нього вийшло.

Тепер він плете браслети з українською символікою і надзвичайно тішиться, коли їх замовляють на подарунок для військових в Україну. Віталій хоче, щоб кожен власник його виробу відчув: “Яку силу і емоцію вкладав я у виготовлення чи брелока чи браслета”.

Каже, пекло, через яке він пройшов, навчило його не відкладати життя на потім. “Якщо не зараз, то коли? Не буде того моменту ідеального, він зараз. Хочеш когось обійняти – обійми, хочеш поцілувати – поцілуй, завтра може не бути”, – переконує боєць.

Його дружина озирається на рік назад і сама не вірить, що рік боротьби позаду. Юля каже, що це був одночасно рік болю, і рік щастя. Тому що них є можливість бути разом – разом робити перші кроки, виховувати дітей, і цінувати кожен день разом.