Захисники Маріуполя вперше за понад рік побачили доньку, яка була у росіян у заручниках, поки їх тримали в полоні

Дитину довелось перевозити через кордони кількох держав, щоб повернути батькам, яких і самих не так давно відпустили із російського полону.

За даними українських правозахисників, на території Росії утримують понад 16 тисяч незаконно вивезених дітей. Лише 369 з них вдалось повернути на Батьківщину, йдеться в ТСН.

Маленька Анна-Марія востаннє бачила свою маму за кілька годин до початку повномасштабного вторгнення і лише зараз дитина знову обійняла найрідніших на кордоні, після повернення з російського полону.

Її батько та мати – українські військові. Офіцер-медик Катерина Скопіна та морпіх Ігор Дмитриковський опинились в оточенні на заводі імені Ілліча в Маріуполі. Вторгнення росіян за один день зруйнувало щасливий світ, в якому жила маріупольська родина. 23 лютого 22 року – це був останній день, коли подружжя зайшло до своєї маріупольської квартири, щоби відправити Анну-Марію до родичів. Якомога далі від війни, яка насувалася на місто. Вони не знали, що наступного разу побачать її за рік і три місяці.

Півтора місяці 501-ий батальйон морської піхоти тримав оборону на заводі Ілліча. Виснажений, в повному оточенні. Захисників заводу, так саме, як і оборонців іншої маріупольської цитаделі, «Азовстали», закидали ракетами і авіабомбами. “15 березня шпиталь був зруйнований мінометним вогнем. Просто було зруйноване все. Там, де підвоз поранених. А потім 16 березня на реанімаційне відділення, корпус такий хірургічний, росіяни скинули бомбу”, – розповідає Катя.

Дванадцятого квітня Катерина та Ігор, як і решта військових, отримали наказ скласти зброю і здатися. Вона встигла відправити додому СМСку. “Підбігла до “Старлінку”. Написала, що Ігоря забрали, везуть до Донецька чи до Таганрога. Де Анна-Марія?”, – пригадує Катя.

Це запитання на довгі місяці залишилось без відповіді. Подружжя розлучили, вони не знали, що не побачать один одного цілий рік. Для кожного почалась своя окрема історія полону. Обидвох відвезли до Росії. Кожен з них пережив різні спроби морального і фізичного тиску з однією метою – зламати дух спротиву.“Коси я обрізала, вони їх виводили, казали, що нагадують колоски пшениці. Дівчата роблять татуювання, перманентний макіяж, їм казали, нащо ти це робила, готувалась? Все, що красиве, їх бісить”, – розповідає Катя.

Але було у подружжя спільне – почуття голоду, яке не полишало їх від першого до останнього дня полону. “Думки постійно були тільки про дім та про їжу. Їсти хотілося цілий рік. Я до полону важив 130 кілограмів, а приїхав – 77, отак і годували”, – розповідає Ігор.

Та сильніше від голоду було нестерпне бажання побачити доньку. Катерину звільнили першою, на початку грудня 22-го року. Потім повернувся до України і Ігор, в результаті одного з останніх обмінів полоненими. Як тільки Катя опинилась на волі, вона почала шукати способи повернути дитину з окупованої території. Окупанти зазвичай гальмують процес повернення, стверджуючи, що діти вже стали росіянами і не хочуть повертатися до українських батьків. Не треба доводити, що все це брехня. Достатньо послухати, як щаслива Анна-Марія співає «Стефанію» на весь офіс українського Омбудсмана.

Дмитро Лубинець не розкриває всіх деталей повернення дівчинки до батьків, її довелось перевозити через кордони кількох держав. З маленьких українців, які потрапляють до Росії, окупанти хочуть створити сучасних яничарів, стираючи їхню українську ідентичність. Але в цьому є щось набагато страшніше, вважає український омбудсман.

“На мій погляд, у нас є юридично всі підстави визнавати це геноцидом. Чому? Є п’ять ознак геноциду. Одна з них – це примусове переміщення дітей з однієї етногрупи в іншу, що робить Російська Федерація – бере українських дітей і перевозить на територію Російської Федерації. Каже, це не українські діти, це російські діти. Наступний крок – це примусове всиновлення українських дітей російськими сім’ями. Вони роблять все, щоб діти вірили, що України ніколи не існувало, тому це величезна трагедія нашого народу, що Росія вкотре проводить геноцид нашої нації”, – каже Дмитро Лубинець.

На цей момент десятки тисяч незаконно вивезених українських дітей фактично в заручниках у росіян і дата їхнього повернення залишається невідомою. Але сьогодні хоча б одна з цих тисяч трагедій та драм закінчилась «хеппі-ендом».