Які реформи найближчим часом відбудуться у вищій освіті України

Михайло Винницький, новопризначений заступник міністра освіти, має стати каталізатором змін та розвитку вищої освіти в Україні. Днями він поділився своїм баченням реформ

Вища освіта — є тестом для кожного очільника МОН на суб’єктність і серйозність намірів, як втім — на сміливість. Наважитися на справжнє перезавантаження системи, замість косметичних змін і компромісів це — перейти рубікон. На тому березі буде все, що завгодно лише не спокійна і поступальна кар’єра. Поповнення обойми заступників Оксена Лісового такою фігурою, як Михайло Винницький можна з обережністю пояснити готовністю концептуально підійти до змін у вищій освіті. Тобто, не лише спираючись на досвід і «традицію», водночас уникаючи копі-пасту з інших систем. Для концептуального підходу досить довго бракувало чи то сміливості, чи то інтелекту і масштабу мислення.

Чи є Михайло Винницький найкращим з можливих варіантів? Навряд. Але достатнім для початку необхідних перетворень точно є. Та й за його кандидатуру довелося поборотися. Не усі на Банковій були в захваті та їхній спротив необхідно було подолати. Та й у самого пана Винницького є і залишаються чудові альтернативи, окрім держслужби.

Михайло Винницький доцент кафедри соціології Національного університету Києво-Могилянська академія, ад’юнкт-професор Львівської школи бізнесу. У 2004 році захистив ступінь доктора економічної соціології Кембриджському університеті (Великобританія). У 2008−2013 рр. керував докторською школою Києво-Могилянської академії. Тут він ініціював проект, спрямований на перетворення традиційної української системи аспірантури в європейську докторантуру. Автор книжки «Україна Майдан, війна Росії: хроніка та аналіз Революції гідності», що вийшла Ibidem Verlag у 2019 році з передмовою Сергія Плохія. Поширюється Columbia University Press. Український переклад опублікував Видавництво Старого Лева у 2021 році.

Тепер про концепцію, яку пропонує профільний заступник міністра.

Наразі він наполягає на трьох ключових ініціативах, які за його словами бажано було б впровадити впродовж найближчих місяців — поки є можливість:

1. Сприяти переосмисленню суті, місії, ролі університетів з тим, щоби органічно підійти до об’єднання низки ЗВО. Особливо в містах, в яких їх утворено багато.

2. Стимулювання співпраці між інститутами НАНУ (та й інших академій наук) та університетами через формування спільних аспірантських програм. Це, на його думку, має допомогти українським ЗВО потрапити в омріяні світові рейтинги? (для довідки: рейтинги світових університетів на 60−70% базуються не на показниках якості освіти, а на їх науковому доробку).

3. Уможливити вступ на бакалаврат на широкий напрям, а не, як зараз, зразу на спеціальність. Йдеться про гуманітарний, соціально-економічний, природничий, інженерний напрямки із можливістю обрати спеціальність в межах цього напряму в процесі навчання в конкретному ЗВО. Схожа система колись існувала в Україні, але від неї відмовилися через складність організації держзамовлення. Якщо питання з фінансуванням вирішити, то така система вступу може збільшити суб’єктність студента.

Вибір саме трьох згаданих пріоритетів з одного буку свідчить про прагматичність підходу Винницького, як очільника напрямку вищої освіти в МОН, з іншого сигналізує про початок процесу самоцензури і форматування вільного інтелектуала з моменту, як той отримує посаду.

Чудова корпоративна культура — це коли більшість співробітників і їхніх керівників можуть справлятися з тиском, творчо й позитивно реагувати на будь-які виклики, а також ставитися один до одного та до своїх клієнтів з повагою та чесністю.

Я не знаю, як би почувався на посаді в МОН, але наразі поки не обтяжений подібною професійною деформацією, бачу дещо інших трек змін. Він не суперечить тому, який заявлений Винницьким. Мене у даному разі хвилює чи зачеплять пропоновані перетворення «движок» системи, чи лише відтюнингують її. Тож я би почав із пункту «0»: сформулювати відповідь на запитання для чого українському суспільству університети? Якою має бути їхня роль у розвитку цього суспільства. На яких принципах ці інституції мають бути засновані? Така дискусія може підготувати і професійну спільноту, і суспільство до неминучого дискомфорту, пов’язаного зі змінами, а з іншого боку виявлять їх незворотність. Не виключаю, що на цьому етапі з’явиться диференціація між вищими професійними школами (які, про висококваліфіковане «ремесло» і кар’єру) та власне університетами, які про мислення та міждисциплінарну наукову експертизи і загалом — суб’єктність інтелектуалів.

2. (Пере)заснування університетів, засновником яких є держава. Передусім як юридичний крок. Одним з результатів має стати новий нормативно-правовий статус університетів, як інститутів з повною автономією. Для професійних шкіл залишать дещо інші вимоги. І так, безумовно, на основі чесної відповіді на попередні запитання формуємо «сито критеріїв» через які має пройти кожен ЗВО. Бажано добровільно (як свого часу територіальні громади). До певного дедлайну.

3. Процес перезаснування бажано диференціювати: виділити невелику кількість інституцій, де держава виступає гарантом і головним акціонером; у перезаснуванні певної частини співзасновником можуть виступити муніципалітети; для більшості ж одним із акціонером може виступити бізнес (в особі кластерів чи галузевих асоціацій або бізнес-спільнот, наприклад).

4. Зміна моделі обрання керівника університету (ректора). Бажано, щоб той був підзвітний певному колегіальному органу із числа співзасновників і стейкхолдерів. Назвімо це Стратегічною радою. Її члени і мають обирати керівника і задавати стратегічну рамку.

Ну, а ключовим твердженням Михайла Винницького, що у кожного університету має бути своя унікальна місія, цілком підтримую. Надійні та здорові культури виникають, коли люди на кожному рівні організації відчувають справжню мету у своїй роботі. Як це не раз доводив Пітер Друкер, знаний фахівець з корпоративного управління і дослідник бізнес-систем, коли люди розуміють і розділяють призначення організації, вони не відчувають обтяження своєю роботою; почуваються енергійними та залученими. Коли виникає проблема, вони можуть працювати як команда, щоб вирішити проблему, а потім відсвяткувати успіх.

Тому дуже сподіваюся, що ще за нашого життя буде момент, коли ми відсвяткуємо успіхи українських університетів, інтегрованих у світовий простір вищої освіти. Для цього, правда, потрібна як концептуальність, так і відважність і управлінська вправність. Сподіваюся у Михайла Винницького і Оксена Лісового складеться такий стратегічний мікс.