УКРАЇНА LIVE

Рим – До великого російського вторгнення жителька Ірпеня Людмила Водянчук ніколи не бувала за кордоном і не особливо мріяла потрапити туди. 44-річну жінку з двома синами-підлітками вигнала на чужину війна. 15-й місяць роз’єднана родина живе без батька на затишному пагорбі італійської Умбрії у середньовічному містечку Тоді. Після шоку і розпачу Людмилі вдалося не лише отямитися, а й наблизитися до реалізації давньої мрії. На прикладі малої громади в центральній області Апеннін проєкт Радіо Свобода «Ти як?» розповідає, завдяки кому і як біженці знаходять тимчасовий прихисток від війни в італійській провінції.

Чи буду я корисна своїй країні в такому плачевному стані?
«Досить плакати. Повертатися додому поки не можна. Чи допоможу я сльозами родичам в Україні? Чи буду я корисна своїй країні в такому плачевному стані? Треба підійматися і рухатися далі», – говорить впевнено, але ще трохи стривожено пані Людмила.

Таке розуміння ситуації прийшло до неї не одразу – десь після півроку вимушеної еміграції. А в березні 2022, ступивши на італійську землю, жінка усіляко не сприймала ідеї тривалого перебування далеко від дому і чоловіка.

Так само на початку минулого року вона категорично відкидала думки про повномасштабний напад Москви. Ні тривожних рюкзаків, ні великих закупів, ні плану дій на випадок війни: нічим таким голову не забивали. Аж до четвертого березня 2022-го вона ходила на роботу в ірпінський супермаркет, де працювала касиркою.

За майже кілометр від нашої багатоповерхівки я бачила вогонь у Бучі
«Усе жахіття починалося під нашими вікнами, з восьмого поверху було видно Гостомель і перші літаки над ним. За майже кілометр від нашої багатоповерхівки я бачила вогонь у Бучі. Я ще відмовлялася вірити. Думала, це кіно, кілька днів – і все закінчиться. Ніяк не могла усвідомити, щоб Росія та вела таку війну з Україною!» – згадує Людмила Водянчук.

А вже п’ятого березня сім’я вибралася з охопленого вогнем Ірпеня в село на Житомирщині, щоб «перечекати, бо ж Олексій Арестович заколисував розповідями про швидкий кінець війни».

Як у прірву ступаєш з двома дітьми, без особливих грошових заощаджень
Уже за кілька тижнів жінка неохоче, під тиском чоловіка, вирушила з дітьми на захід країни. Масовим потоком людей через кордон дісталася і вона табору для біженців в польському Перемишлі.

Розповідає про пережите: «Переді мною була невідомість: як у прірву ступаєш з двома дітьми, без особливих грошових заощаджень, допомагали дуже чуйні волонтери. Але куди рухатися з табору?»

Визначатися слід було швидко з-поміж різних пропозицій від чужих людей на чужій землі. Довіру родини викликав польський священник дон Дарек, котрий збирав 40 осіб на автобус до Італії. І саме він, за словами Людмили, став першим їхнім «янголом-заступником на Апеннінах».

Рішення – затриматися ще
Так жінка із синами опинилася у містечку Тоді, що за кількістю населення у чотири рази менше від довоєнного Ірпеня – там мешкає близько 16 тисяч людей. У цій мальовничій місцині на пагорбі біля річки Тібр уже проживали резидентами півсотні вихідців з України.

Протягом перших тижнів повномасштабного нападу Росії до Тоді прибули понад 60 біженців. Це стало неабияким викликом для невеликої громади італійської провінції, розповідають місцеві активісти-волонтери.

За рік великої війни Італія загалом прийняла:

понад 173 тисячі українських біженців,
з яких – понад 90 тисяч жінок,
та приблизно 50 тисяч неповнолітніх.
Фінансове видання Il Sole 24 ore уточнює, що запити на дозвіл для проживання з тимчасового захисту в Італії подали майже 170 тисяч українців. Близько 50 тисяч людей вже повернулося на Батьківщину, інформує газета.

У місті Тоді залишається на сьогодні приблизно половини біженців. Повернулися переважно жінки з малими дітьми, або ж ті, хто не змирився з ідеєю залишити рідну країну і не збиралися вчити італійську мову на безкоштовних курсах, розповіли Радіо Свобода волонтери, які працюють з біженцями.

Так планувала вчинити й Людмила Водянчук, але склалося інакше. Тривала небезпека вдома, всебічна опіка місцевих волонтерів (як італійців, так і українців), переваги малої громади й щасливий випадок переконали її затриматися ще.

Перші два тижні прожили у гуртожитку за рахунок благодійної організації «Карітас». Згодом кімнату довелося залишити. Попри страх і мовний бар’єр, наважилася переселитися з дітьми до сім’ї італійських пенсіонерів, де прожили три місяці.

Хлопці тим часом відвідували місцеву школу, доволі швидко опановували нову мову у комфортному середовищі. За словами жінки, більшість організаційної рутини з документами щодо оформленням статусу біженців, запису до школи, на курси італійської взяли на себе волонтери благодійних організацій, парафії та італійські господарі.

Я рвалася на роботу, щоб віддячити людям
«Вони не давали нам допомагати навіть по хаті, а мені так соромно було, я звикла працювати і заробляти, а тут сиджу у чужих людей, «мотаю» світло, воду, газ, харчуюся – і нічим не можу їм допомогти. Я рвалася на роботу, щоб віддячити людям», – картала себе за бездіяльність Людмила.

У відповідь замість поради чула: piano-piano, мовляв, поволі, крок за кроком – і все прийде. Відтоді українка добре запам’ятала значення іноземного слова, що власне і відображає повільний плин життя італійської провінції.

Отримавши перші державні виплати для біженців – 300 євро на дорослого, по 150 євро на неповнолітню дитину на місяць – жінку не покидали думки про роботу. Адже в Італії таку фінансову допомогу можна мати лише протягом трьох місяців, а далі – виживай, як можеш. Хто ж потрапив до центрів притулку мігрантів або у готелі на державному утриманні, то їм і ці виплати не були передбачені.

Неповнолітні без супроводу батьків, яким протягом року перебування в Італії виповнилося 18 років, через бюрократичні казуси місцевої системи взагалі опинилися у «сліпій зоні». Спочатку не могли оформитися на допомогу як неповнолітні, бо ж за віком не досягли статусу юридичної особи. Згодом, сягнувши повноліття, їм не можна подати прохання на виплату підтримки для дорослих, бо однак зареєстровані в імміграційній службі як неповнолітні, пояснюють чиновники у владних структурах.

Теоретично запит для цієї категорії неповнолітніх могли б робити призначені судом італійські опікуни, але через тривалі терміни розгляду справ у судах, дітям тим часом виповнювалося 18 років – і опікуни автоматично втрачали свої повноваження.

Сім’ї, які приватно надали притулок переселенцям з України, не отримують жодної фінансової компенсації, бодай знижки на сплату комунальних послуг. Тому пані Людмила так прагнула хоча б частково сплатити італійським господарям за їхнє проживання в родині, але ті, каже, відмовилися й висварили її. Окрім державної допомоги, жінка із синами протягом двох місяців ще отримувала додаткові кошти від місцевого «Карітасу»: п’ять євро в день на особу.

Омріяна робота
Згодом від італійської сім’ї за сприяння релігійної фундації Crispolti перебралися до нового помешкання – трикімнатної квартири, де зараз живуть з іншими трьома особами. За квартиру і комунальні послуги вони не сплачують. Це завдяки сприянню добре організованої у цій місцевості мережі недержавних неприбуткових асоціацій, церковних осередків та приватних структур.

Власне, на їхні плечі та на представників української діаспори ліг основний тягар прийому біженців у співпраці з урядовим департаментом цивільного захисту, зауважує італійська преса. На думку окремих експертів, переселенцям не було повністю гарантоване право на житло, й Італія дещо скористалася готовністю української діаспори та поклала на цю спільноту всю відповідальність. А такий підхід не відповідає європейській директиві про заходи з прийому мігрантів через війну, пише видання Internazionale.it

Перша робота – доглядальниці за хворою пенсіонеркою – трапилася минулого літа, на кінець четвертого місяця перебування в Італії, за сприяння місцевого активіста. Потім українка влаштувалася мити посуд до ресторану, де згодом запропонували бути помічницею шеф-кухаря та оформили трудову угоду на обмежений термін, яку продовжують щомісячно.

А нещодавно жінці вдалося реалізувати давню мрію. Людмила обожнює працювати з нитками, займалася ручним в’язанням, вона також мала досвід роботи дизайнеркою у Житомирі. Переїхавши жити до Ірпеня, думала про власну справу – трикотажну фірму, з її слів, трохи забуте ремесло в Україні. Перед великою війною три місяці вчилася на онлайн-курсах з машинного в’язання.

Мій кумир –Кучінеллі. І мені сказали, що він же живе за 50 км від нас!
«Думала зробити це заняття своїм хобі-прибутком. Я знала, що серед топ- майстрів кашеміру був італійський дизайнер-підприємець Брунелло Кучінеллі. Будучи в Італії, у розмові з родиною, я розповіла, що мій кумир –Кучінеллі. І мені сказали, що він же живе за 50 км від нас! Це така приємна несподіванка була, наче сон для мене», – не приховуючи дитячого захоплення розповідає Людмила.

Невдовзі родина італійців організувала їй екскурсію до села Соломео, де живе і працює засновник елітного бренду Brunello Cucinelli. В індустрії високої моди його іменують «королем кашеміру».

Я змогла хоч трохи торкнутися мрії
«Там я змогла хоч трохи торкнутися мрії, і вже всі знайомі тут чули про моє захоплення в’язанням і Кучінеллі, бо мені була до душі його філософія, стиль роботи, це така недосяжна велика зірка. У магазинах я роздивлялася чудові кашемірові вироби», – продовжує українка.

І приблизно тоді ж Людмилі повідомили, що недалеко від Тоді мала фабрика з виробництва трикотажного одягу шукає кандидатів на навчання для роботи в’язальницями. Не вважаючи себе суперспеціалістом, з низьким рівнем володіння італійською жінка все ж наважилася на першу співбесіду.

«Я ж не велика майстриня, але так мене надихає чарівний момент, коли бобіна м’яких ниток перетворюється у пухнастий гарний виріб, і тому хотіла бодай спробувати», – досі із хвилюванням згадує Людмила Водянчук.

Біженку взяли на випробувальний термін. Поки що вона називає це школою, а не повноцінною роботою. Задоволення від заняття улюбленою справою межує з почуттям великої відповідальності.

Праця за складною машинкою високого класу, каже, непроста: коли губиться одна петля, робиться велика дірка, псується полотно, а кашемір – продукт не з дешевих. Терплячі роботодавці розуміють її хвилювання і професійно допомагають й надихають удосконалювати уміння машинного в’язання, запевняє жінка.

Тепер поєдную дві роботи: у ресторані, і на фабриці
«У своєрідний спосіб Кучінеллі допоміг мені зробити перший крок до мрії. Тепер поєдную дві роботи: у ресторані, і на фабриці. З часом доведеться вибирати. Не могла повірити, що це реально станеться у моєму житті», – говорить пані Людмила.

Як довго ще тут будете? Які плани на далі? Їй нелегко відповідатию

«Мене розгублюють ці питання, хоча вони справедливі. Тут прагнуть довгострокових трудових відносин. Спочатку я плакала, волала про повернення додому, тепер же усвідомила, що сльозами горю не поможеш. Те добро, яке я отримала, його слід віддавати іншим, нести далі. Мені пощастило тут на добрих людей. Я питаю лише, де вони ховають свої ангельські крила» – розчулено говорить жінка.

Велика невизначеність
Одним з таких «янголів» став для українських біженців у Тоді пан Джованні Антонеллі – громадський діяч і волонтер, батько двох усиновлених раніше українських дітей.

Україна поселилася в його серці задовго до масштабної навали Росії. Він на місці проводить також просвітницькі заходи з поширення інформації про Україну та причини збройного протистояння. Італієць також організовує гуманітарні вантажі до України.

«Джованні завжди поруч, і його ніколи не видно», – говорять про активіста біженці.

Під час бесіди з паном Джованні торкаємося проблемних питань перебування українців. Найбільші труднощі – це житло і робота. Приватні структури чи сім’ї не спроможні покривати витрати на тривалий період. Ще у розпал надзвичайної ситуації лунали обіцянки про фінансову підтримку італійським родинам, котрі прихистили у себе вдома біженців. Але цих грошей так і не надали навіть з обласних бюджетів.

Десь після перших півроку людей почали виселяти – постали нові проблеми. Оренду помешкань біженці не можуть платити, бо ж заробітку немає. Працю навіть у сфері послуг майже неможливо знайти і через незнання мови. У такому замкненому колі опинився багато хто. Пан Антонеллі вважає помітною, але недостатньою увагу й підтримку з боку італійської держави, яка обмежилася короткостроковими заходами з допомоги людям.

Та чи не найбільшою проблемою для біженців він вважає невизначеність. Це відчуття переслідує і тих, кому вдається ставати на ноги, говорить волонтер.

«Якщо завтра закінчиться війна, питаю я, чи будеш ти почуватися спокійною повернутися до своєї країни? Чи, може, лишишся на довший час хоча б заради навчання дітей? Варто зрозуміти, який шлях кращий для подальшого життя. Саме це є дилемою для багатьох», – ділиться спостереженнями Джованні.

Відповіді від українців він отримує дуже невизначені. Чим довше триває війна, жінки частіше замислюються, чи не краще буде об’єднатися з чоловіком тут, бо в Україні ринок праці змінився, економічна ситуація надто складна.

«Наразі в Італії вони живуть завдяки допомозі і умудряються ще допомагати рідним на батьківщині. Щоправда, в післявоєнній Україні відкриється купа нових можливостей, нових перспектив, – розмірковує пан Антонеллі. – Перед цими людьми постає складний вибір: залишатися чи повертатися додому, і коли?»