УКРАЇНА LIVE

В. Мисан: теоретики реформ освіти далекі від практиків

Насамперед зауважу, що виступав і виступаю за зміни і оновлення освітньої галузі загалом і шкільної зокрема.

Але був і залишаюся проти такого «реформування», яке ми пройшли і далі намагаємося здійснювати, не змінюючи підходів, методів і засобів.

Шкільна історична освіта може реформуватися лише в контексті реформування середньої освіти і вищої педагогічної, яка поступово забезпечить заклади освіти новим поколінням учителів.

Зупинимося лише на окремих «інноваціях», які хочуть нав’язати чергові «реформатори». Серед пропозицій – запровадження дворічного пропедевтичного курсу історії (5–6 класи). Цю ідею теперішні реформатори виношували ще у 2004 році.

Чи потрібен взагалі пропедевтичний курс? Думаю, що так. І це пов’язано не лише з традицією, яка сформувалася та існує вже більше двох століть у шкільній історії.

Завдання пропедевтичного курсу полягає в ознайомленні з освітньою галуззю, зануренні в понятійний апарат, термінологію (йдеться про базовий, елементарний рівень), формуванні початкових умінь, які потім розвиватимуть і удосконалюватимуть, вивчаючи історію в старших класах.

Скільки для цього потрібно навчального часу в роках? Чому не 1, а 2 роки, як пропонують ініціатори реформи?

Із 2004 року було достатньо часу, щоб не просто теоретично обґрунтувати, але й експериментально підтвердити цю новацію. Де її обґрунтовували і підтверджували? Яке дослідження було проведене, щоб аргументувати перевагу цієї ідеї над існуючими підходами? Ніякого.

Також пропонують вивчення курсу історії на елементарному рівні (включаючи історію ХХ та початку ХХІ ст.) завершити в 9 класі. Думаю, що це можна зробити, використовуючи і удосконалюючи традиційний «метод галопу», і за 3 роки (!) «пробігти» від найдавніших часів до сьогодення у вигляді єдиного курсу історії.

А яка мета та наскільки буде ефективною ця «новація»? Уже декілька років упроваджується єдиний курс в 10–11 класах. Де результати такого упровадження?

Чи здійснювались вимірювання? Чи порівнювали організацію освітнього процесу в класах, які навчаються за традиційною схемою, і новою? У чому практична (не теоретична!) перевага такого курсу? Чи були зроблені зрізи ефективності? Чи здійснювалось соціологічне опитування учнів, батьків, педагогів? Де можна побачити опрацьовані і узагальнені результати?

Чи все обмежилося кількома тренінгами, семінарами і вояжами напередодні упровадження нових програм і підручників?

А як же бути з історією ХХ ст., яка, як жодна інша, дає нам не просто відповіді на запитання сьогодення, а розкриває причини проблем, з якими зустрічаємося на кожному кроці?

Її також «проскакати»? Якби до цих подій не була дотична Україна, то можна було б на рівні «історії африканських країн» вивчити історію ХХ ст., але ж …

А тепер скажіть, де вже апробоване вивчення історії в старшій школі на рівні укладання матеріалу за проблемно-тематичним принципом? Хто має такий досвід? Як здійснюється структурування навчального матеріалу згідно вимог проблемно-тематичного принципу?

Ініціатори реформування десь про це писали? Досліджували, мають експериментальні матеріали укладання таких підручників? Де вони? У яких бібліотеках світу з ним можна познайомитися?

Чому в запропонованому для громадського обговорення тексті часто зустрічаються такі поняття, як «апробація», «експеримент»?

Все, що свого часу робив колись і пропонував учнівському або учительському загалу, обов’язково перевірялося практикою. Мій перший підручник, який побачив світ у 1992 році, спочатку був апробований упродовж 1990–1991 років на п’ятикласниках двох рівненських шкіл, а потім через газетні публікації на учнях області.

Коли ми готували посібник «Історія епохи очима людини: Україна та Європа у 1900–1939 роках»(2004), матеріали цієї книги апробували упродовж 2003 року в різних школах України, і лише після цього авторський колектив укладав остаточний варіант для друку.

До того, як навчальний посібник «Вчимося бути громадянами»(2008), надіслали до типографії, він упродовж 2007 року апробовувався у вигляді текстових зошитів спілчанами «Нової Доби» в школах від Львова до Донецька…

Про що я думаю? Наскільки теоретики далекі від практиків; як практики «пожинають» гіркі плоди теоретиків; як «добрі» наміри одних вимощують дорогу до пекла іншим.