Дозволили виїхати, бо знали, що дорога замінована”: як живе хлопець, який тікав з окупації і втратив маму

Андрій Селюх понад рік проходив лікування за кордоном після підриву автівки на міні, у якій загинула його мама.

Андрій Селюх втратив маму весною 2022 року через російську агресію, він понад рік лікувався за кордоном і лише зараз повернувся до рідного Чернігова. У березні 2022 дорогою з-під окупації, авто, в якому він був, підірвалося на міні. Із шести людей у салоні – троє загинули. Серед них і мама хлопця. 17-річний Андрій отримав тяжкі травми.

Як нині живе хлопець, йдеться у сюжеті ТСН.

“ЇЇ троянди, воно вже не приносить мені насолоди. От раніше ми сюди їздили із таким настроєм – от би скоріше відпрацювати робочу неділю”, – розповідає Анатолій, батько юнака.

Усе, що квітне на обійсті, посаджене руками дружини Юлії. Цей будинок мав стати місцем їхньої щасливої старості. Натомість – тепер тут усюди сліди війни.

“Цю сливу ми також садили. Основний ствол зрубали осколки. Усе те відросте, насадимо нових дерев, не буде людей, яких ми втратили. Це, на жаль, назавжди”, – каже Анатолій.

Коли у Чернігові почали лунати перші вибухи, Анатолій вивіз дружину разом із сином та племінником до села Іванівка, за півтора десятка кілометрів від Чернігова. А сам приєднався до тероборони – захищав Чернігів. Та менш ніж за 10 днів на їхнє подвір’я прилетів снаряд, а російські окупанти вже були під вікнами.

Саме тоді, після удару окупантів, зв’язок з дружиною та сином обірвався. Лише згодом Анатолій дізнався, що росіяни розбили їхні телефони, а рідних обшукали й вигнали до сусідів. Це буде тим, що вже наступного ранку підштовхне їх на спробу втечі з-під окупації назад до Чернігова. Однак спроба завершилася трагедією.

“За нами приїхав знайомий тата. Він домовився, щоб вивезти жінку й дітей, мене, маму і мого брата. Йому дозволили, вони просто знали, що дорога замінована”, – розповів Андрій.

Анатолій також пригадав, як йому зателефонував невідомий номер і запитав: ви, по професії назвав, адвокат? Кажу: так, я. Він каже: я там щойно вашого сина перевозив із лікарні №2 до обласної – він підірвався на міні.

В авто тоді було шестеро людей. Водій – Володимир Палуба, його дружина Вікторія, а також мама Андрія – Юлія Селюх загинули. У жінки було 90% опіків тіла.

“Я сам рано втратив матір, тому мені Юля була всім зразу: і матір’ю, і дружиною, сестрою, якої в мене, на жаль, немає”, – каже чоловік.

Пережити цю втрату Анатолій не може досі. Але тоді мусив триматися. Треба було рятувати сина. В Андрія була відкрита черепно-мозкова травма, переломи обох ніг і контузія. Його під постійними обстрілами без води, світла й тепла спершу рятували чернігівські лікарі.

Потім були у Львові, в Охматдиті, потім поїхали до Швеції, а звідти – до Бельгії.

“Я вже у Бельгії, можна сказати, став на ноги. Повноцінно без милиць і іншого”, – каже Андрій.

Анатолій також пригадав, як йому зателефонував невідомий номер і запитав: ви, по професії назвав, адвокат? Кажу: так, я. Він каже: я там щойно вашого сина перевозив із лікарні №2 до обласної – він підірвався на міні.

В авто тоді було шестеро людей. Водій – Володимир Палуба, його дружина Вікторія, а також мама Андрія – Юлія Селюх загинули. У жінки було 90% опіків тіла.

“Я сам рано втратив матір, тому мені Юля була всім зразу: і матір’ю, і дружиною, сестрою, якої в мене, на жаль, немає”, – каже чоловік.

Пережити цю втрату Анатолій не може досі. Але тоді мусив триматися. Треба було рятувати сина. В Андрія була відкрита черепно-мозкова травма, переломи обох ніг і контузія. Його під постійними обстрілами без води, світла й тепла спершу рятували чернігівські лікарі.

Потім були у Львові, в Охматдиті, потім поїхали до Швеції, а звідти – до Бельгії.

“Я вже у Бельгії, можна сказати, став на ноги. Повноцінно без милиць і іншого”, – каже Андрій.

У Бельгії йому допомогала сестра, яка змогла виїхати з села ще до окупації. Дотепер хлопець лікувався там.

Андрій цьогоріч закінчив школу й зараз готується до вступу до навчального закладу.. Хлопець займається музикою і навіть має свій гурт.

“Ми готуємось до концерту у Львові – будемо презентувати наш перший альбом”, – каже Андрій.

Разом із батьком вони час від часу приїжджають до Іванівки. У місце найтепліших і водночас найтрагічніших спогадів. Доглянути квіти, викосити бур’ян. І помріяти про те, як колись вони родиною знову зберуться на цьому обійсті. Із тими, хто вижив. У пам’ять про тих, загинув.

“Ще наша доня з онучкою там десь. Ми за ними сумуємо. Вітання, донечко, і тобі Соню, маленька моя”, – звернувся до рідних Анатолій.