“Чому ти живий, а мій син мертвий?”: найвідвертіше інтерв’ю з Дмитром Бубликом про реальні втрати, заради чого росіяни йдуть вбивати
Дмитро Бублик – Герой України, який знайшов сили говорити про наслідки війни.
Це інтерв’ю, яке довго очікувало свого часу. Бо воно про те, яка нестерпна війна. Про те, як буває після боїв. Про те, як нелегко бути Героєм. Про те, як навіть Героям буває моторошно. І про те, як іноді рятує лише кохання. Дмитро Бублик — Герой України, який знаходить сили говорити про наслідки війни.
Йому 30 років. Він виріс у Львові. Пішов на війну добровольцем. Від 2014 року служить у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Зараз він майстер-сержант, командир взводу в мотопіхотному батальйоні.
Далі – пряма мова.
Як готувалися до вторгнення
До 24 лютого люди займали бойові позиції вже у траншеях. Підготовлювали їх до того, що за якоюсь командою чи під час якогось обстрілу кожен уже мав знати, де він перебуватиме, що їм потрібно займати оборону в тих траншеях. 24 лютого ми були в окопах. Тоді прилетів перший штурмовик, і ми не знали чий. Думали, що це наша авіація прилетіла. Але це була не наша, вона з боку Стаханова, десь звідти прилетіла.
Мабуть, коли бачиш авіацію в небі і розумієш потім, що це по тобі – все змінюється.
Так. Пізніше вже проводилися штурмові дії в самій Попасній, в околицях Попасної. Зі своїми людьми ми займали оборону, щоб противник не зайшов із Первомайська. За перехопленням бойовики противника сказали, що ми вже “в республике”.
В цей момент стало страшно?
Стало страшно в першу чергу за людей. І стало страшно через те, чи я впораюся з тим. Я боявся, що я не зможу адекватно вирішити якусь проблему або віддати якийсь чіткий наказ. І це було дуже страшно, але я того не показував.
Скільки людей було у тебе в підпорядкуванні?
На той час ми були окремими взводами, людей 20, може, більше. Всі хлопці. Вже після загибелі командира роти і заступника командира батальйону трохи особового складу перейшло під моє підпорядкування. Тоді вже стало значно більше людей.
Про відсутність зв’язку
Ви в той момент розуміли, що відбувається у всій іншій Україні? Був час, наприклад, відкрити новини, подивитися?
Не було часу. Ми дізнавалися про те, що відбувається по всій Україні, від нових людей, які приходили. Зв’язок був, але дуже слабкий. Тоді зв’язок уже був не український.
Чи була змога вийти на зв’язок із рідними?
Пробували, коли припиняли працювати глушилки противника, то там було кілька секунд, кілька хвилин, щоб подзвонити чи написати додому. Але в більшості випадків я забороняв користуватися телефонами. Бо був випадок, що прийшла нова людина, їй пояснили, що не можна користуватися телефоном. Користуйся, але десь у підвалі. У вечірній час він подзвонив додому чи йому хтось подзвонив. У той момент, коли він забрав телефон від вуха, снайпер поцілив йому в щоку. Він вижив.
Найважче
Цю твою ділянку фронту, як її довелося тримати?
Дуже важко, дуже важко через те, що не розуміли, що противник іде. Що він масовано, масштабно йде. Важко було більше морально через те, що гинули люди. І твої друзі, і побратими, і люди, з якими ти від 2014 року був.
Коли у вас був перший загиблий із твоїх?
Десь березень, кінець лютого-березень місяць. Це був Василь Островський, родом зі Львова, з яким ми від 2014 року служили. Під час повномасштабної він був мобілізований.
Про зірку Героя
Коли тобі дали зірку Героя України?
12 грудня 2022 року. Це був День Сухопутних військ.
Ти знав, що тебе нагороджуватимуть?
Ні. Я дізнався за два дні до нагородження, що буде якесь нагородження в Києві. Та вже в Києві, що буде зірка Героя.
І що в цей момент?
Я знаю і розумію, завдяки кому я отримав цю нагороду. Завдяки людям, особовому складу, який був поряд зі мною. Який виконував поставлені задачі. Робили все для того, щоб не дати противнику просунутися.
А радість від зірки була?
Ні. Зірка стоїть біля решти нагород.
Вихід із Попасної
Морально було легше виходити. Бо люди були вже дуже сильно виснажені і були розмови про те, що ми звідси не вийдемо, що у нас тільки один вихід звідси: або 200-ми, або 300-ми. Ті люди, що залишилися, вони трохи розслабилися морально.
Коли ви вийшли, була змога видихнути, відпочити хоч короткий проміжок часу?
Так.
Ти вийшов, і що в цей момент подумав сам для себе?
У мене було дуже багато підлеглого особового складу, надзвичайно багато. Коли ми заходили до Попасної, було 88 чоловік. Це тих людей мобілізованих, без доповнення. Тобто це люди, з якими ми зайшли в Попасну. З тих 88 людей вийшло 11, серед них дві дівчини-медикині. Коли ми вийшли з Попасної, важко було морально через те, що багато людей загинуло і багато поранених. Що я їх просто вже не побачу.
Про контузії
Ти кажеш, тебе відкапували. Це наслідки контузії?
Контузій, їх було дуже багато. Я не знаю скільки. Вже коли ми вийшли з Попасної, нас вивезли, нас ще супроводжували “Гради”, фосфор, ствольна артилерія. Ми виїхали до населеного пункту Бахмутське. Я вийшов з машини, побачив, що всі люди живі – і я просто впав, утратив свідомість. Прийшли медики наступного дня, подивилися на мене. То начальник медпункту мене трошки відкапав, потім завезли мене в госпіталь. Але я відмовився від продовження лікування.
Тобі ж, мабуть, стало погано раніше. Чому ти не виїхав?
Бо люди, з якими я був, я не міг їх кинути.
Нас дивляться переважно цивільні люди. Складно зрозуміти, що таке контузія, коли ти це не переживав. Це як?
Я не знаю, що я відчував. Тоді на адреналіні я нічого не відчував. Це головні болі, це дуже сильні болі, це надзвичайно сильний головний біль, втрата свідомості.
Це те, що проходить з часом?
Залежно від стану та ускладнення контузії.
Ти відкапався, повернувся до своїх, а потім?
Бої за Катеринівку. В одних із тих боїв за Катеринівку ще одна контузія. І все.
Як давно воює
Це був “Металіст” і це була Луганська область, Вергунський роз’їзд.
Це було зрозуміло, що вже справжня війна?
Ні, на цей час ні. Велися обстріли і не було такого, що ми знали повну інформацію про самого противника. Бо тоді території то втрачали, то забирали назад.
Перший твій бій, коли ти зрозумів, що це – війна?
Це коли вже почали виходити з оточення з-під “Металіста”, коли пішли перші втрати друзів і побратимів.
Тобто війна для тебе, в першу чергу, – це не про вибухи та “прильоти”?
Ні. Це про втрати, коли ти втрачаєш своїх близьких.
Масовані удари, такі, як зараз Російська Федерація проводить, це вже війна, вони починають знищувати нас як людей, як націю. Попередні століття, як вони знищували нас як людей, як націю. Це люди, які бачать, що в когось краще, і треба зробити, щоб було гірше. Чому в них так усе добре.
Вони вважають, що вони імперія, федерація.
Це незрозуміла країна з незрозумілими людьми. Це люди, які не розуміють, що насправді відбувається.
Чому вони йдуть сюди, вмирають і вбивають нас?
Гроші. Для них саме головне – це гроші. Вони йдуть і думають, що буде щось краще, коли вони захоплять якесь місто чи заберуть якусь нашу територію. Ні, не буде краще. Це мерзота, яка ступила на нашу землю.
Народжений у Росії
Ти завжди був україномовним?
Так, хоча й народився в Російській Федерації.
І скільки часу там пробув?
1991 року я вже був в Україні. Я мав сім’ю і в Росії, і в Україні, у Львові. Після того, як там почалися якісь незрозумілі ситуації, мама приїхала до України, я залишився тут. Більше я в Росію не повертався і не буду.
Це принципова позиція?
Це і принципова позиція, і це неповага до тієї держави. Нема бажання абсолютно.
Що робити з окупованими територіями
Його нищиш, пробуєш утилізувати, а воно розлітається ще більше й більше. Це навіть якщо і будуть якісь домовленності – це тільки про те, щоб віддати нашу територію і все.
А ти був коли-небудь у Донецьку, Луганську, в Криму?
У Криму був. В Донецьку, можливо, один раз по роботі.
От зараз це майже повністю зруйновані території, де, ймовірно, дуже багато колаборантів. Це території, які розвалені, знищені. Де виховали дітей, які, можливо, вже ненавидять Україну. Навіщо нам ці території?
Це наша земля. Ми це все облаштовували. Навіть місто Попасна, гарне місто. Там є ще українці, які за Україну, які ненавидять тих, хто прийшов туди. Попасна знищена повністю. Нічого, відбудується. Люди, в яких знищені квартири, будинки – вони самі то відбудують. Міста будуть ще кращі, без колаборантів і без того непотребу.
А як перевиховати дітей?
Я не знаю. Це чисто моя думка. Вже десятий рік ведеться війна. Діти, яких уже навчили, що Україна – немає такої. Це дуже й дуже погане ставлення. Коли ми звільнимо території, навіть якщо взяти дітей, які були народжені під час війни, і поєднати з дітьми із заходу, однаково вони будуть поводитися так, як їх навчили батьки і всі решта. І буде негативне ставлення до нас.
Яке місто зі зруйнованих, з окупованих, яке тобі найбільше шкода?
Всі міста, абсолютно всі міста, бо там загинуло дуже багато дітей. Кожне місто мені шкода.
Скажи, а смерть дорослого військового і цивільної дитини – це різні смерті?
Ні, це не різні смерті. Військовий виконує свій обов’язок, робить усе, щоб ця дитина спала спокійно, в безпеці, теплі. Правду кажуть, що діти – це цвіт нації. Нове покоління наше. Коли гинуть діти – це ще важче.
Про друзів
Дружити разом, збиратися десь у пункті постійної дислокації. Чи коли ти у відпустці, ти не йдеш до людей, які з тобою змалечку, цивільні. Ти йдеш до тих людей, з якими ти служив. Бо тобі з ними простіше на тому рівні, що немає питань “а як там?” Іди подивися, як там. Чому ти тут сидиш, захищай свою сім’ю.
Тобі сни сняться?
Дуже рідко.
А якщо сняться, то про війну?
Війна… Мене просто видзвонюють близькі, рідні тих, хто загинув у Попасній. Чому він загинув, а не ти? Чому ти живий, а там мій син мертвий? Коли такі дзвінки, мені ще важче.
Ніхто не обирав загинути чи не загинути, правда ж?
Так. Але я себе в цьому трошки звинувачую, що я щось не зробив, щось не договорив, щось недовчив, щоб уберегти його життя.
Це не ти його вбив.
Я це з одного боку розумію. Але з іншого – не можу зрозуміти. Бо я щось зробив не так для того, щоб зберегти його життя. Щось я не зробив для того. Щось я зробив замало для того.
Ти ж теж не можеш бути щитом від снарядів і мін.
Не можу. Але я можу допомогти, щоб вони зрозуміли, який має бути той щит. Або щось зробити для того, щоб уберегтися від того. Я чогось не зробив для того, аби вберегти їхні життя і здоров’я.
Як говорити
От повертаються зараз люди з війни. Зазвичай повертаються ті, в кого сильне поранення, ампутація кінцівки. І родина не знає, як із цим бути, як поводитися, що робити? Що говорити?
Ставитися до тієї людини, як ти ставився до того, як він втратив кінцівку. Обережні розмови про війну, дуже обережні. Можна навіть про війну не говорити, просто говорити про ті речі, про які ти говорив чи говорила до війни – і все.
Але ж війна нікуди не поділася.
Так, війна нікуди не поділася. Але коли ти розмовляєш про ті речі, про які говорив до того, як втратив кінцівку чи до поранення, людина трошки відволікається від того, забуває. Якщо близькі з часом помітили, що у людина змінилася поведінка, можна трохи говорити про війну. Не потрібно просто навʼязувати цю ідею і розмову про війну. От війна, війна – не потрібно.
Як допомогти військовим
Як військовим, яким погано, попросити про допомогу? Що треба сказати? От я був на війні, я був такий сильний, я такий сміливий, я пройшов так багато. А тут людині потрібна допомога, і людина часто не може про це сказати. Якими словами це треба говорити і кому?
Не потрібно нічого говорити. По людині просто видно, що потрібна допомога. Я не можу попросити про допомогу, про щось поговорити, щось зробити. Є людина, моя друга половинка, вона бачить, що мені важко, що зі мною щось не так. Вона намагається зі мною просто говорити, і сама надає цю допомогу. Тобто…
Просто любити людину?
Так. Просто її підтримувати. Немає нічого сильнішого, аніж підтримка близької людини, просто немає. Так, солдат сидить в окопі на передньому краї. Так, він воює. Так, йому важко. Він уже не має сил, але старається щось зробити. Йому подзвонила мама, сестра, донька, брат, хтось із близьких. Поговорив із ними – йому вже стало легше. Він заспокоюється і все.
Що допомагає триматися
Що тобі допомагає триматися?
Друга половинка.
А у тебе друга половинка з’явилася до війни чи під час?
Під час. У цьому році.
І стало легше?
Так. У мене з’явилася підтримка. З’явилася людина, яка може сказати: я тебе підтримую, давай сядемо і це обговоримо. І як вона каже: якщо щось стається, щось не так – це потрібно все обговорювати. Коли ти виговорився, тобі стає набагато легше.
Що ти скажеш у день, коли війна закінчиться, самому собі?
Не знаю, що я скажу… Слава Україні!? (сміється).
Героям слава!
Кореспондентка ТСН Наталя Нагорна.
Шукайте деталі в групі Facebook
