УКРАЇНА LIVE

Назавжди 26-річний калушанин Олександр Вітковський поспішав жити, хотів завжди розвиватися. Коли вступив на біологічний факультет в “Могилянку”, захопився наукою, проте згодом став телеоператором та займався в школі історичного танцю. Про початок війни дізнався з балкону своєї квартири на Оболоні — видно було вибухи на аеродромі в Гостомелі. Війна не залишила Сашку вибору: він став на захист України.

«Вікна» поспілкувалися з мамою Олександра — Світланою Вітковською, яка поділилася спогадами про сина.

Олександр Вітковський народився в Калуші, був старшим сином в сім’ї. Навчався в ЗОШ I-III ступенів №6 (ліцей), відтак — у ліцеї №10. Змалку хлопцеві добре давалося навчання. Тому, отримавши високі бали ЗНО, вступив до Києво-Могилянської академії на біологічний факультет.

«На той час син вступив в усі п’ять вишів — всюди, куди подав документи. Найнижчий бал був з української мови — 180, 197 — англійська, біологія — 194, а хімія — 189», — пригадує мама.

Закінчивши магістратуру, Олександр залишився в університеті, вирішивши присвятити своє життя науці. Паралельно знайшов нове заняття, яке припало йому до душі — відео зйомка. Закінчив кіношколу в Києві і працював на одному з телеканалів. Ще одним хобі хлопця була школа історичного танцю. Якимось дивом хлопець завжди все встигав.

«Моя дитина спішила жити», — зауважує Світлана Вітковська.

Сашко зріднився з Києвом, тут він знайшов свій другий дім. А ще робота телеоператора приносила задоволення. Проте 24 лютого 2022 року перевернуло все з ніг на голову. О 4.30 син подзвонив до мами зі звісткою, що почалася війна.

«Я беру трубку і він (Сашко. — Авт.) до мене стривоженим голосом: «Почалося». Всі ніби розуміли, що може настати війна, але ніхто не вірив. Сашко жив тоді на Оболоні на 14 поверсі, а це північна лінія метро, і добре видно було заграву, вибухи на аеродромі Гостомель», — пригадує Світлана Вітковська.

Уже наступного дня Сашко записується до тероборони, але мамі не наважується розповісти, адже дуже боїться її сліз. Першим дізнається батько.

«Тату, скажи мамі, бо я боюся їй дзвонити, бо вона буде дуже плакати. Скажи, що я не можу по-іншому поступити. Київ — це місто, де я прожив 7 років, я зобов’язаний його захищати, як зможу», — з такими словами звернувся Олександр до батька.

Мати до кінця не вірила в те, що син пішов в тероборону, особливо знаючи те, що він раніше не хотів іти до армії.

«Мені було важко це прийняти, але виходу не було. Почалися недоспані ночі і постійні хвилювання», — розповідає Світлана Вітковська.

«Іскандер» — саме такий позивний отримав Сашко, коли захищав Київ, брав участь у боях за звільнення Бучі та Ірпеня. Служив навідником механізованого відділення. Згодом разом з побратимами опинився біля українсько-білоруського кордону. Коли зрозуміли, що нападу тут чекати не варто, «Іскандера» відправили до Бахмута.

22 червня, на день народження, Олександру дали перших три дні вихідних. Військовий не поїхав до Калуша, адже дорога б зайняла б майже увесь час, тому вирішив їхати до Києва, де зустрівся з друзями.

«Коли син зайшов до квартири, то друзі кажуть йому: «Саня, як ти загорів». А він каже: «Зачекайте, хлопці, я піду помиюся. Я їхав зі сходу дві доби — я немитий, брудний. Лише від годинника був білий слід. Всі потім зрозуміли, що це донбаський бруд», — ділиться спогадами мама.

Жодного разу Сашко ні на що не пожалівся, не виявив ніякої слабості: в нього завжди було все добре, всього завжди вистачало. Він завжди підтримував зв’язок з рідними. Вперше сильну тривогу мама відчула 30 червня, коли їхала з Києва з меншим сином Олегом, який щойно захистив бакалаврську роботу. Тоді «Іскандер» написав мамі смс, що в нього все добре, пізніше вийде на зв’язок і чомусь надіслав номер свого командира Максима.

Згодом Світлана Вітковська телефонувала до Сашка, але той вже не брав трубку. Мама почала бити на сполох, дзвонити до командира. Тільки 4 липня жінка отримала найжахливішу звістку у своєму житті.

«Ми маємо вручити сповіщення, що ваш син пропав безвісти», — так відповів чоловічий голос в телефонній трубці. — Я кричала так, що аж охрипла… Мене чув увесь під’їзд», — пригадує мама.

Згодом командир розповів приголомшливу та болючу правду.

Як з’ясувалося, Сашко разом із побратимами зайшли в одну зі шкіл, яка була з’єднана з дитячим садком. В приміщенні був медпункт, зберігалися боєкомплекти. Калушанин з іншими військовими на вході зняли бронежилети й пішли до аеророзвідників. На той момент саме в це місце російська авіація скинула керовані авіабомби. Загинули всі — за винятком одного бійця, який заснув на парті в бронежилеті та касці. Допомогло йому і те, що він був близько біля входу. Тому просто виповз.

Перші тіла, які витягли — впізнали. Хлопців забрали додому на поховання. А тіла чотирьох військових досі не ідентифіковані. Серед них — калушанина Олександр Вітковський. Сім’я чекає збігу результатів ДНК.

Зараз рідним про Олександра нагадує його портрет і бандерівський прапор, який з ним був ще зі студентських часів. Цей патріотичний символ завжди висів у «Іскандера» над ліжком. На згадку про себе він залишив кота, з яким був під Бахмутом. Його передали побратими. «Мій солдат Шило», — казав про нього боєць.