УКРАЇНА LIVE

Хтось всіма силами намагається уникнути мобілізації чи виїхати за кордон, а хтось спеціально повертається до України, залишивши спокійне життя в іншій країні, і стає на захист України.

Серед таких героїв нашого часу є виходець з Тернопільщини Микола Емануілов, який понад 20 років до початку повномасштабної війни в Україні жив у Португалії.

Боєць Микола Емануілов народився в селі Снігурівка Борсуківської громади на Тернопільщині. На початок повномасштабного вторгнення жив у столиці Португалії Лісабоні. Повернувся в Україну, воює на запорізькому напрямку.

У спецпроєкті “Вибір вільних” він розповів Суспільному, що разом з дружиною та сином жив у Португалії 24 роки. Над рішенням повернутися довго не роздумував.

“Пам’ятаю, був у барі біля дому. Побачив у новинах повідомлення про війну. Не роздумував довго. На шостий день вторгнення виїхав в Україну. Я тут народився, виріс. Тут моя родина і друзі. Тому вирішив повернутися і воювати. Коли в країні війна, то всі нормальні чоловіки мають піднятися і стати до зброї. Друзі з Португалії сказали, що я “ненормальний”. А сім’я сприйняла, як норму”.

В Україну чоловік добирався два дні. Поїхав своїм авто.

“Був цікавий епізод з польською поліцією. Зупинили мене в Кракові, бо швидко їхав. Був мокрий сніг, ніч. Я їм пояснив, куди прямую, і вони штраф не виписали. Навіть светр мені теплий подарували, бо я у футболці з Португалії їхав. Кричали: “Герой!”

В Україні відразу пішов до військкомату. Тоді, каже, там було багато людей. Декілька разів чоловікові відмовляли.

“Напевно, чотири рази туди ходив. Коли врешті-решт допросився, з’ясувалося, що мої документи в Україні загубили. Немає військового квитка, паспорта. Але зробили якось військовий квиток і я вирушив у зону бойових дій. Мене не треба було відправляти на тренування, бо я вже колись воював у Боснії. Проходив строкову службу з 1993 по 1995 рік”.

Відтоді воює на Запорізькому напрямку в лавах 65 окремої механізованої бригади на посаді командира взводу.

“Врізалося в пам’ять, як на початку вторгнення потрапив у бій з ненавченими хлопцями. Ми прикривали 47 бригаду. Була спека і хлопці поховалися. Довелося самому відбивати атаку. Смішно. Це наші перші бої були. Як то кажуть, з колгоспників неможливо відразу зробити військових. Боялися хлопці. Я був найдосвідченіший з них, тому вчив, допомагав. Потроху навчилися і зараз несуть службу відповідально. У мене вже є нагороджені бійці. Мій взвод, як одна сім’я — один за всіх і всі за одного. Ділимося всім, прикриваємо один одного і допомагаємо один одному. Хлопці в мене всі дуже хороші. Чесні і справедливі. Колектив дуже міцний. Якщо пройти війну колективом, то і після війни будемо триматися один одного”.

У зоні бойових дій Микола несе службу разом зі своїм собакою Кепом.

“Як пішов служити, то купив його цуценям. І він досі зі мною. Допомагає в деяких ситуаціях, бо відчуває обстріли раніше, ніж людина. Наприклад, якщо починаються артилерійські обстріли, він перший тікає в бліндажі, в окопи. Часом буває таке, що хлопці ще не встигають скочити в окоп, а він кілька бійців зіб’є по дорозі, але все одно буде першим. Собака дає сигнал. Та й вночі з ним добре, відчуває чужих. Він — наші вуха”.

“Моменти, коли жалію про свій вибір воювати, бувають. Особливо, коли здається, що держава зовсім не хоче допомагати. Свої зарплати ми повністю сім’ям не віддаємо. Витрачаємо на ремонт техніки, на дрони. Зрозуміло, люди, волонтери допомагають, чим можуть. А держава, здається, зовсім не зацікавлена в тому. Купуємо дрони за свій рахунок, скидаємося. А втрачаємо їх багато, по два-три на тиждень. Вони коштують понад сто тисяч гривень кожен”.

Микола Емануілов говорить, через пів року після нього на війну приїхав і його син. Він не має українського громадянства, тож служив в інтернаціональному легіоні.

“Його також Колею звати. Я, звичайно, непокоївся за нього. Знаю, що таке війна. Якби він ще під моїм наглядом був, було б по іншому, а так — хвилювався дуже. Я його навіть просив не їхати. Але він дорослий, свою голову має. Воював на харківському напрямку. Пів року там побув. Він штурмовик, мав поранення. У них був випадок, коли пів сотні бійців пішли на штурм, то лише чотирьох їх звідти витягнули. Через пів року син звільнився. Він громадянин Португалії, тому міг це зробити в будь-який час”.

Микола говорить, має сили для боротьби, бо знає, за що воює.

“Я народився тут і знаю, якщо не відстоїмо свою землю і не виженемо окупантів, то вся Україна може бути під окупацією. Звичайно, сили не вічні. Відчуваю втому. Два роки — це багато часу. Постійно носити по 30-40 кілограмів на собі, ходити по 8 кілометрів щодня, ганяти по болотах, по окопах, по посадках у мої 50 років вже трохи важкувато. Як командир, бачу: люди, які служать зі мною з перших днів, теж змінюються. Вони кожного дня бачать кров. Кожен, хто брав участь у боях, знає ціну життя”.

Микола Емануілов вірить у перемогу України.

“Треба вірити, інакше, за що полягло стільки хлопців? Надіюся, що перемога буде дуже скоро. Бачу Україну багатою державою, в якій не треба людям виїжджати на заробітки. Думаю, в Україні буде так, як за кордоном. Коли закінчиться війна, то, насамперед, відісплюся дві доби. Де житиму, покажуть обставини. У майбутньому хочу щось робити в Україні, може, бізнес якийсь маленький засную. На старості хотів би жити тут, де народився і виріс. За кордоном добре, поки молодий, а пізніше вже не так добре”.