Епоха жрать-срать-ржать

Мені 28 років. Я народився і виріс у Києві в російськомовній родині. Зараз я живу в епоху змін. Кажуть, що це найкращий час для розумних людей. Але велетенська частина української нації – сіра маса. Я не кажу про політичну націю, не про громадянське суспільство, тому що цих людей занадто мало. Я про людей в цілому. Про людей, які гривню називають рублем. Про людей, які украЇнське називають укрАїнським. Про людей, яких не обурює корупція і вони не ходять на вибори і акції протесту, але напружують пальці, коли з вулиць починають змивати тоталітарний наліт у вигляді пам’ятників і назв проспектів. Або коли політичній нації повертають її право на українську мову в усіх сферах життя.

Ось в ці моменти сіра маса колишеться з боку в бік. Щось змінилось. І це аморфне непорозуміння горлає “а навіщо”. Ще вони люблять говорити “нехай це хтось інший робить”, “всі крадуть”, “все погано” і “а що мені ця країна зробила”. Потім ця маса йде давати хабарі, ніби не було Майдану і вбитих за іншу країну. Потім їде фотографуватися на тлі Кремля. Співати концерти в Росії. Відпочивати в окупованому Криму. А що? А що.

З боєм і кров’ю з цих людей вичавлюють українську політичну націю, щоб харків’янин згадав, наприклад, що саме його пращури дали Радянському Союзу, а сьогодні дають Україні кращі уми і досягнення. Де ж гідність? З сірої маси потім обирають і політиків – таких же самих біороботів в три кнопки ЖСР.

Для мене сіра маса асоціюється з попсою – з телевізора, смартфонів, планшетів, комп’ютерів і навушників. Нескінченна сіра хвиля лайна і порожнечі, яка вливається в уми. Але ж це свідомий вибір. Всі інструменти в цих людей є. Але вони ними не користуються. Вони використовують інтернет і технології, щоб ставати тупішими. Ще більше нічого не знати. Ще більше нічого не хотіти.

Приблизно так мислять багато жителів Донецька, де “тільки б війни не було”. Саме через нього, дурні, саме через це страшне формулювання “тільки б не було” війна і триває. І не закінчиться. А там, де люди продовжують так мислити і жити – може початися в майбутньому.
Я розумію, що в більшості країн світу є ці люди, яким все одно. Але коли я бачу їх на вулицях воюючої країни – це виглядає не менш нестерпно, ніж корупція. Жрать-срать-ржать, полюбіть землю під ногами, нарешті. Сходіть на вибори. Сплатіть податки. Проконтролюйте їх використання. Об’єднайтеся в громадянське суспільство, яке читає новини, цікавиться навколишнім світом, цінує свою політичну націю, свою особистість, бажає керувати своїм життям і напрямом руху країни. Або зваліть скоріше. Дайте більше простору людям, яким не байдуже, хто вони є.