«А клятий путін нехай здохне, і нехай тіло його жеруть пси, і нехай горить у пеклі, нехай вічно страждає, поганець засратий!»

Журналістка з Одеси – про те, чого більшість з нас не знає

Тая Найденко – відома одеська журналістка.

Чоловік її у ЗСУ, і тепер, коли всі ми чекаємо на сподіваний мир, чи хоча би припинення вогню, Тая у себе на ФБ написала про те, чого не розуміють ті, хто не має рідних у бойових підрозділах – на передовій.

Прочитайте:

«И я не знаю, зачем вам всё это знать»

З того часу, як чоловік мобілізувався, я дізналася безліч речей, які зовсім не прагнула дізнатися.

Що видана казенна форма розходиться по швах через місяць-два активні шкарпетки, а покупна, теж українська, наполегливо тримає шов.

Що «оригінальний мультикам», що краще приховує від тепловізорів, насправді нітрохи не краще. Тому що пил і бруд за лічені дні роблять дешевий неоригінальний мультикам – невідмінним від сьогодення.

Що хороший мультитул може служити багато місяців, але якщо почати різати їм колючий дріт або сітку-рабицю, він ламається за пару днів такої роботи.

Що підсумки під автоматний ріжок розтягуються через кілька місяців активного застосування, і що їх потрібно вчасно замінювати, інакше ріжки вилітають на ходу.

Що результат-аптечка в середньому набагато менше, ніж потрібно. Тому, коли її набивають усім необхідним, аптечка перетворюється майже на кулю – і її рве або зовсім зриває з пояса при активних рухах.

Що антитепловізорні плащі нагріваються за 30-40 хвилин – і стають марними.

Що вовняні шкарпетки влітку – це ок, це часом навіть супер. І тепла куртка-фліска потрібна навіть улітку, особливо якщо спиш у підвалі чи під землею. І що фліска, знята з трупа, пахне неприємно лише перші хвилин 10, а потім у ній цілком затишно.

Що швидка система скидання на «броніці» зроблена тільки для вас, і що ніякий «евак» чи медик не розбиратимуться з вашими хитрими швидкими системами. Все просто зріжуть нафіг. Ножиці не дарма лежать не в аптечці, а на броні, під рукою.

Що навіть людина, яка дуже любила вафлі, може зненавидіти їх до ступеня «прибери, а то зараз знудить!», якщо вафлі місяцями видають із щотижневим пайком.

Що людина, повернувшись у громадянське життя, здатна забути всі жахи війни та жити цілком нормально. Але тільки якщо «на громадянці» на нього чекають люди, заради яких він готовий все це забути. Хтось, до кого ти повернешся, хто цього коштуватиме і хто буде готовий прийняти тебе – він важливіший і потрібніший за всіх психологів у світі. Але цей хтось так сильно тягне тебе додому, що через нього ти можеш дезертувати. Все складно, так.

І що тим, хто воює довго, хто давно не був удома, потрібний не секс. Їм треба поговорити. Щоб хтось довго-довго слухав і не перебивав, і не сперечався, і не вставляв «а мені інше розповідали, а я по телевізору бачив». Спочатку – поговорити. Ну і секс, звісно. Але це вже між справою.

І що суворі воїни раді подарункам. Завжди раді. Це, як мінімум, подія. Навіть звичайна дрібна нісенітниця, зібрана школярами на гроші з благодійного ярмарку: шкарпетки, шоколадні батончики, печиво, пара пачок вологих серветок, дитячий малюнок з моторошним підписом:

«Дякую тобі, наш захисник! Най Господь тобі береже! А клятий путін хай здохне, і хай тіло його жеруть пси, і хай горить у пеклі, хай вічно страждає, поганець засратий!

І я не знаю, навіщо вам це знати. Напевно, я також просто хочу поділитися.