Український священик, який замерз з дітьми, виконуючи свій обов’язок милосердя.
Маловідомий широкому загалу простий священик з Немирова Іван Кипріян мало чим відрізнявся від отців УГКЦ свого часу – початку 20 століття. Освічений, шляхетний він служив Богу та своєму народу. Помер мученицькою смертю разом з дітьми-в’язнями радянського табору. Дізнавшись, що дітей ведуть не на медичний огляд, а на страту, виготовив з цукру ангеляток і пробрався до тих дітей в клітку, щоб підтримати їх.
Страту відклали через завірюху, а через 4 дні вартові радянського концтрабору знайшли всіх замерзлим, – розказала тернопільська “Доба”
Весь світ знає про святого Максиміліана Кольбе, священика-францисканця, який в Освенцімі сам зголосився на розстріл замість багатодітного батька, на якого випав жереб.
Всі чули про Януша Корчака, польського педагога, який добровільно пішов у газову камеру разом зі своїми вихованцями.
Настала черга сповістити світу і про отця Івана Кипріяна.
“…О. Іван Кипріян був висвячений на священика у 1883 р. і до кінця своїх днів зберіг вірність материнській Церкві. Слово Боже стало основною зброєю високоосвіченого пароха, який з молодих літ проповідував любов до Бога, любов до ближнього. Особливо ж о. Кипріян любив дітей і намагався вкласти в їх чисті душі зерна правди, смиренності.А ще виховував їх патріотами, бо сам ним був.
У 1918р. з розпадом Австро-Угорщини на території Західної України утворилася ЗУНР, якій тут же оголосила війну Польща. На заклик уряду ЗУНР почала організовуватися УГА, і о. Кипріян, залишивши свою парохію, стає польовим духівником УГА. З нею пройшов весь її героїчний і трагічний шлях. Словом Божим підтримував галицьких юнаків під час прощання з рідним краєм 16-18 липня1919р. і в дні страшної трагедії у «чотирикутнику смерті».
Після поразки національно – визвольних змагань о. Кипріян залишився на Великій Україні. Заарештовано його в 1920р., хоч у «Мартирології Українських Церков» читаємо, що о. Іван був заарештований чекістами на початку 30-их років.
У таборах ГУЛАГу український священик пережив голод, хвороби, знущання і катування більшовицьких садистів. Згадує про о. Кипріяна о. Кухарик:»Він був одним із наших праведників, хоч був брудний, обдертий і знаний як «номер 8-9-8-6»…Вся його історія пов’язана з понурою трагедією концентраційних таборів на далекому Сибірі, де голод, тортури, муки й жах, здається, намагаються затемнити навіть самі зорі на морознім сибірськім небі, де вечір не приносить ні відпочинку змученому тілу, ні спокою серцю, ні навіть маленької надії на краще завтра у цій темряві невільництва.»
Більшовицька система нищення людей не жаліла навіть найменших дітей. У барак №332, де сидів наш священик, привезли малюків. Це були діти «врагов народа», батьки, яких були знищені. Ці нещасні отримували лише залишки їжі, тому мало хто з діточок доживав до п’ятирічного віку. Обдерті, у лахмітті, діти переставали бути дітьми, а хвороби і голод косили їх десятками.
О. Кипріян домігся у табірного начальства бути опікуном тих маленьких «ворогів народу». Шістдесятирічний священик випрошував їжу у дорослих в’язнів, носив помираючим дітям теплу воду, шукав будь-яке лахміття аби зігріти найменших, котрі ледве навчилися говорити. А вночі щиро молився Богу, щоб порятував цих ангеликів.
Сам о. Іван майже нічого не їв, бо свою частку віддавав дітям. Згадує о.Кухарик: “Його лице було синє і жовте. Жовте там, де видніла потріскана шкіра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс, зламаний ударом, був також синій, ніби чорний. На підборідді виднілися рани, що ніколи не гоїлися. Його очі казали всім, що то була людина, повна любові не тільки до приятелів, але і для своїх ворогів”.
О. Кипріян опікувався понад сімдесятьма дітьми. Щодня він правив Службу Божу, для тих, хто зійшов з розуму, і паралізованих дітей. Тулив до себе тих нещасних і гірко ридав разом з ними. Померлих дітей о. Іван сам хоронив, обережно несучи легеньке тільце на руках і шепчучи молитви за упокій дитини.
Усі дорослі в’язні глибоко поважали його і допомагали оберігати дітей на відміну від червонозорих садистів.
… Одного разу отцеві Іванові таємно повідомили, що енкаведисти забрали 20 дітей не для медичного огляду, а на розстріл і закрили їх у клітці без даху, аби зранку розстріляти серед снігів. Нещасні діти ридали і кликали о. Кипріяна, щоб до них прийшов. Та садисти не звертали на це ніякої уваги. Невдовзі почалася жахлива хуртовина. Отець Іван, долаючи стихію,шукав приречених, кликав їх. Молив Ісуса і всіх святих допомогти йому знайти дітей. І він почув їх плач.
Згадує о. Кухарик»: Страшна сніговія лютувала надворі. Здається, нема нічого страшнішого, як сибірська заметіль, курява, її названо пургою. Тоді нема заходу, сходу, півдня або півночі, але тільки розгуканий вітер і сніг. Вовки гинуть у ній, а пси не можуть занюхати найсвіжішого сліду. Але о Кипріян постановив піти до загороди.
Заметіль тривала чотири дні і розстріл відложено на пізніше. Як метелиця скінчилася, то сторожі знайшли тіло о. Кипріяна в клітці разом з замерзлими дітьми. Він ще тримав руку одного хлопчика». Сталася ця трагедія у 1934 році…”
Ігорь Федик “Українські патріоти: синтез духу і чину» Л. 1998
7 травня об 11 год. владика кир Теодор Мартинюк, єпископ-помічник Тернопільсько – Зборівської архиєпархії УГКЦ та спільнота парафії Успіння Пресвятої Богородиці у Козові відправлили подячну Літургію та освятять встановлений вітраж з зображенням о. Івана Кипріяна. Цим буде започаткована акція «Вшануй знаменито незнаного брата».
Вітраж виготовлений з ініціативи священиків Успенської парафії Козови, Капеланської служби «Правого сектору» та дієвої допомоги компанії «Агропродсервіс». Поряд із вітражем о.Кипріяна буде освячено фреску слуги Божого Йосифа Грицая, священика розіп’ятого на дверях камери у тернопільській тюрмі.
Шукайте деталі в групі Facebook
