УКРАЇНА LIVE

Зазвичай неофіти, новоохрещені або люди, які щойно прийшли до Церкви, мають типовий набір стереотипів і помилок, які не лише не відповідають істині про християнство, але й не дають духовно розвиватися, і згодом нерідко вбивають віру.

1. Не шукайте у Церкві святих

Якщо ви прийшли у Церкву шукати святих, то помилилися адресою. Якщо ви прийшли шукати Бога, то потрапили у якнайбільш відповідне місце. Як постійно нагадує Папа Франциск, Церква — це лікарня, де лікуються від гріхів. Говориться, що священики — це лікарі наших душ; однак, з іншого боку, вони «лише медперсонал» і теж потребують зцілення. Єдиним лікарем є Ісус Христос. Очевидно, що пацієнти, які вже пройшли обстеження і тривалий час лікуються, можуть порадити новачкові, які ліки дієвіші, що варто вживати, які процедури швидше повернуть здоров’я. Аналогічно з духовним життям. Досвідчені віруючі можуть дати корисну пораду: які молитви молитися, як це робити, — але вони не спасуть. Загалом беручи, процес воцерковлення, входження у монастир чи у якусь спільноту, має три класичних періоди. На першому ви в ейфорії. Нарешті знайшли спільноту святих людей, які люблять одне одного і так близькі до Бога. За деякий час приходить розчарування. Мовляв, куди я потрапив, це також грішники, тут немає любові, тут сваряться і є проблеми. Дуже часто у цей час чимало людей відходить із Церкви (аналогічно до розлучення після медового місяця), бо не справджуються їхні хибні очікування та сподівання, що вони знайшли ідеальну Церкву. Але така є там, де немає людей… І нарешті, якщо пережити це, то очі відкриваються й починаєш реально дивитися на справи. Я на своєму місці, грішник, серед таких самих грішників (навіть гірший за них), які шукають Бога і намагаються слідувати за Ним, нехай невдало і з падіннями. І неправда, що у спільноті/парафії немає любові. Вона є, і її ім’я — Ісус Христос. Просто не всі ще здатні відкритися на неї… І якщо Церква подає нам канонізованих осіб як приклади для наслідування, це означає, що в їхньому житті відбулася перемога Христа над гріхом і їхньою «старою людиною». Відверто кажучи, описи життя святих, де розповідається, які вони були герої і що все їм вдавалося з першого разу, вводять мене у депресію. Бо бачу контраст між собою і ними. Натомість підносять на дусі розповіді про те, що вони також мали як внутрішню, так і зовнішню боротьбу, навіть інколи падали, і то в смертні гріхи. Але завжди підводилися. Каже Талмуд, що праведник падає сім разів на день, а грішник — лише раз, бо продовжує лежати у своєму багні. Якось, оправдуючи на сповіді своє паління, я сказав: ось той святий смалив люльку, а ті священики палять сигарети. На що у відповідь почув: «Ми маємо Десять заповідей, а не культ особи». І якщо нам дають у приклад ту чи іншу особу, то лише тому, що вона наслідувала Господа у героїчний спосіб. Та не лише про святих мова, але про всіх нас. Бо, як казав папа Бенедикт XVI під час Всесвітнього дня молоді у Мадриді: «Церква — для того, щоб ти будував свою віру на вірі інших, а інші будували на твоїй».

2. Не очікуйте, що у Церкві всі будуть вас любити

Часто до Церкви люди приходять за афектами, розумінням, любов’ю. І очевидно, що це також отримують. Знайдуть чимало братів і сестер, які підтримають, допоможуть, скажуть добре слово чи дадуть пораду. Але християнин покликаний не до того, щоб його любили всі інші, а навпаки: самому навчитися любити. І то у вимірі хреста, тобто любити своїх ворогів. Чесно кажучи, я довго думав, чому це я маю навертатися, змінювати своє життя, коли моя мати, сестра чи брат залишаються людьми, які постійно повторюють старі помилки. Поки не зрозумів, що Господь не дає їм благодаті навернення, аби я сам міг навернутися, прийняти їх такими, як вони є, якими їх любить Бог. Дуже часто Всевишній робить кам’яне серце в одних людей, щоби спасти інших. Як це було з фараоном, який гнався за ізраїльським народом, чи з юдеями, які відкинули проповідь Павла і Варнави, щоб її могли прийняти погани. Але будьте впевнені: хоч би який гріх ви скоїли — Церква завжди прийме вас, в особі священика чи у спільноті, допоможе вирватися з пут диявола і приведе до Ісуса. У неї немає іншого виходу. Так заповів її Засновник.

3. Не будуйте свою віру та життя на ідолах (церковних також)

Про що я? — ідолом є будь-що чи будь-хто, хто заступає нам місце Бога, на кому ми будуємо життя. Це може бути робота, гроші, мати, дружина, діти. А може і священик чи людина, яка привела нас до Бога. В своїй уяві ми ідеалізуємо її, вважаємо взірцем віри, святості. І коли виявляється, що вона така сама людина, зі своїми гріхами і труднощами, то наша віра ризикує завалитися. Просто формувати своє життя на комусь, окрім Бога, це те ж саме, що будувати на піску. Іноді Бог допускає, щоби хтось згрішив у нас на виду, аби ми не шукали афектів (сильних переживань) в інших, а прагнули втіхи від Бога. Розумію, що здалека видається, ніби там біля вівтаря — безгрішна людина, священик, віруючий. Та коли знайомишся ближче або поживеш поряд, то жалкуєш: «Навіщо я його пізнав!» Це не тому що він гірший від інших. Просто він ходить у світлі, де очевидні кожні гріхи, навіть найменші. Окрім того, ви вже маєте світло, щоб бачити недоліки свого брата. «Бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло, тож і не йде до світла, щоб не виявились діла його. А хто правду чинить — іде до світла, щоб виявилися діла його, сподіяні бо вони в Бозі» (Йн 3, 20-21). І якщо навіть є і гріхи, ми віддаємо їх Богові, щоб їх омила Його кров. Бо грішник — не той, хто чинить гріх, а хто його любить. З історії ми знаємо, що цілі народи ходили у темряві, у тіні культу особи. Робили собі кумирів, вождів, не бачили їхніх помилок, бо не бачили Бога. Та бачити вади іншого — не основне. Найголовніше чудо у християнському житті — побачити не скалку в оці брата, а колоду у власному. Це найкращі ліки від бажання осудити іншого. Якщо усвідомлюєш, що ти вчинив би на його місці набагато гірше, то вже не кажеш, який він поганий. Ми судимо, бо хочемо видаватися кращими, а не вміємо чи не хочемо визнавати правду про себе. Бачу в соцмережах, як дуже побожні християни критикують владу, корупціонерів, одним словом — усе на світі. А де гарантія, що, «дорвавшись до корита», вони не чинитимуть так само? Стільки було віруючих, які говорили про високі ідеали, а, отримавши високу посаду, перетворювалися на таких самих членів системи! А скільки приходять на лекцію чи роботу, вітаються «Слава Ісусу Христу» або ходять у футболках «I love Jesus» і думають, що вони вже віруючі, майже святі. Та коли бачать гроші, то забувають про все на світі…

4. Церква існує не для вашого комфорту

«Мені тут добре» — можна часто почути від парафіян. Проте сьогодні може бути добре, а завтра вже ні. Постає питання: ви шукаєте Бога чи власного комфорту? Коли учні на горі Табор побачили переображеного Господа, то сказали: «Наставнику, добре нам тут бути! Зробимо три намети: один тобі, один Мойсеєві й один Іллі». Євангеліє відзначає: «Він не знав, що говорить» (Лк 9, 33). Та Ісус велить спуститися, щоб піти на іншу вершину — на Голгофу. Життя християнина проходить між цих двох гір: горою Переображення і горою Страждання. А між ними є ще пустеля, повсякденне життя, Кана з її весіллям… Як каже мій духівник, відносини з Богом подібні до синусоїди. Одного разу тобі так добре, що здається — літаєш у Небі, а потім взагалі не відчуваєш Бога, ніби Він тебе покинув. Та з часом «кожна долина заповниться, кожна гора й пагорб знизяться! Провалля стануть рівниною, а прикрі кручі — низиною!» (Іс. 40, 3). Тому не вірте тим проповідникам, які кажуть, що повірите у Христа — і всі проблеми скінчаться. Це неправда, бо немає справжнього життя без труднощів: то не життя, то казка. А вона з часом набридає. Що ближче ми наближаємося до Бога, то більше нас ненавидить сатана. Бути з Христом — це стояти на передовій у духовній боротьбі за спасіння світу. А тим більше — «хто не несе хреста свого, і не йде слідом за Мною — не може бути моїм учнем» (Лк 14, 27). Христос прийшов на цей світ не для того, щоби звільнити нас від проблем, а щоби дати нам спасіння.

5. Церква — це не втеча від світу

«Я вже більш не у світі, а вони у світі, і Я до тебе йду. Отче Святий! Заради імені Твого бережи їх, тих, що їх Ти Мені передав, щоб були одно, як ми! Не молю, щоб Ти узяв їх від світу, лише — щоб зберіг їх від лихого» (Йн 17, 15). Багато хто думає, ніби Церква, монастир чи спільнота — це чудова нагода втекти від світу, від його проблем чи труднощів. Такі прагнуть чимдовше залишатися у храмі — але не задля молитви, тільки щоб не повертатися додому. Або йдуть у монастир, бо вважають, що там буде святий спокій… Однак наша проблема не в світові, а в нас. Як ми сприймаємо оточення, ближніх життя. Коли навертаєшся — змінюється все навкруги і водночас не міняється нічого. Сусідка продовжує випивати, дружина — пиляти за гроші, а діти — виводи з рівноваги. Але тепер це не вбиває! Ось до цього й покликана Церква: не сховати нас від життя, а навчити нас жити. Якщо я маю проблеми чи труднощі, то намагаюся чимшвидше піти до храму, бо стовідсотково впевнений, що отримаю правильну відповідь, як мені вчинити, і отримаю у Таїнствах благодать, щоб вистояти під час бурі…

6. Церква не для того, щоб нам подобатися

Часто від людей можна почути: «Я ходжу до того храму (або конфесії), бо там мені все підходить: літургія, проповідник, оздоблення…» Але християнство — це не питання смаку, але спасіння. Єдине, що має значення, — це Божа воля. Правду кажучи, я багато що змінив би в Церкві, якби мені дали волю. Саме так роблять чимало протестантів. Не подобається щось — творять нову «конфесію», і так постійно. Ніби це пастирі, а не Господь там головні. І в цьому випадку вони більш авторитарні, ніж Папа Римський для католиків, який може діяти лише у згоді з Біблією (писаним Божим Словом) і Традицією (усним переданням Божого Слова). Або ж часто люди покидають спільноту чи парафію, бо там, на їхню думку, немає порядку чи щось діється не так, як їм би хотілося. Але якого порядку вони хотіли: свого чи Божого? Якщо останнього, то гарантую, що Господь здатний і вміє навести лад так, як і коли Він цього хоче.

7. Церква не дасть вам готового рецепту життя

Папа Франциск застерігає від лжепророків, які мають відповіді на всі питання, рішення всіх проблем. Мовляв, покладемо на тебе руки, і всі твої страждання закінчаться. Очевидно, що трапляються дива, зцілення. Але зазвичай Бог так не діє. Йому не головне звільнити від депресії, хвороб, нестерпної сусідки чи матеріальної кризи. Йому важливо мати з нами діалог, постійні відносини. І наші хрести, якщо ми їх приймаємо, виявляються сходинками до Бога — або від Нього, якщо їх відкидаємо. Тому Бог не дає нам готового маршруту нашого перебування тут, на землі, не об’являє свою волю на все життя. Ісус хоче бути нашим товаришем, а не інформаційним довідником. Окрім того, якщо про все дізнаєшся, то навіщо тобі буде потрібен Бог… Отці Церкви мудро казали: не давайте неофітові швидко навчитися віри. Бо вона толі втратить свою цінність взаємин із Христом, а стане ідеологією, філософією і будь-чим, тільки не досвідом Бога.

8. Церква не створена для вашої реалізації

Існує ще чимало стереотипів, але зупинюся на цьому. Як на мене, це стосується насамперед священиків, — однак також і віруючих, які чекають у Церкві на реалізацію свого «я». Звичайно, дуже добре служити Богу своїми харизмами; але чи завжди ми діємо на Божу, а не свою славу? Для розпізнання цього існує ієрархія, священики, духівники, через яких діє Бог. Бували випадки, коли дуже ревні священики починали якісь справи та ініціативи без дозволу або навіть проти дозволу свого настоятеля, і все було добре, доки вони там працювали. Але коли їх забирали на іншу парафію, то справа розпадалися, каплиці заростали бур’янами, а традиції занепадали. Просто будували вони на своїй ініціативі, а не на Богові. У той же час деякі речі, які, по‑людськи дивлячись, мали зникнути, — досі існують. У цих слабкостях проявляється сила Божа. Іншою спокусою для віруючих є думати, що «я незамінний для Церкви». Будьте певні: Бог і Церква чудово проживуть без вас (без мене). Але чи я проживу без них? Колись святому Отцю Піо посланець Ватикану сказав: такий, як ти, не потрібен Церкві. «Зате Церква потрібна мені», — почув у відповідь. Церква взагалі має місію вбивати наш егоцентризм, наше «Я», що часто є проявом старої людини. Щоб колись кожен християнин міг сказати: «Живу не я, але живе в мені Ісус Христос». Як же часто буває, що хтось покидає спільноту, а через деякий час повертається скрушеним, бо бачить, що саме тут є життя, спасіння, радість! Тому не треба боятися конфліктів. Вони свідчать про живучість спільноти. Бо завжди нове створіння чи спільнота народжуються у муках. «Святий спокій» набагато гірший (хочете його знайти — ідіть на цвинтар), він свідчить про смерть і байдужість. Самі судіть: придатна вода лише та, яка у русі, а не стояча, що вже зацвітає!