УКРАЇНА LIVE

“Лікарню закриють або приватизують” – одна з найбільших страшилок, пов’язаних з медичною реформою.

Приватизацією нас уже більше двох років лякають депутати профільного комітету Верховної Ради, і лякають успішно – міф про приватизацію заблокував спроби реформувати галузь міністерством Олександра Квіташвілі.

Зараз же, коли ми обговорюємо медичну реформу із лікарями та пацієнтами в обласних та районних центрах України, частіше чуємо побоювання не “приватизації”, а про “закриття” лікарень.

І тут моментів два: а чи потрібні нам саме такі лікарні, як зараз, і чи потрібно їх закривати?

Для наглядного прикладу опишу ситуацію, коли один із заступників міністра несподівано навідався у хірургічне відділення райлікарні і попросив журнал запису оперативних втручань у стаціонарі.

Там було трохи більше 100 операцій за рік.

Штат відділення складає 7 хірургів.

Тобто, кожен з хірургів виконав біля 14 операцій на рік, або 1 операцію на місяць.

Хто захоче летіти в літаку пілот якого має дві години льотної практики в місяць?

Напевно ніхто.

Тоді хто захоче щоб його чи його близьких оперував хірург, який робить одну-дві операції на місяць?

Напевно теж ніхто. І, судячи з відвідуваності лікарні, мало хто хоче оперуватися у цьому відділенні, з тих самих причин: не довіряють ні медичному закладу, ні медикам, і за найменшої можливості їдуть у іншу лікарню.

Чи щасливий хірург, що має аж одну операцію на місяць? Вочевидь, що ні!

Що ми маємо у сухому залишку? І пацієнт, і лікар є заручниками системи, у якій перший не отримує потрібного лікування, а другий не може та вже і не дуже хоче його надавати, бо відсутність належної клінічної практики призводить до невпевненості у власних силах. Добре ж відомо, що теорія без практики мертва.

Чому так відбувається?

За існуючої системи, лікарня фінансово не вмотивована боротись за пацієнта.

Сьогодні бюджетне фінансування лікарні гарантоване, оскільки заклад бюджетний, а потрібну статистику виконання “ліжкоднів” завжди можна “домалювати”.

Лікар, в рамках бюджетного фінансування, не зацікавлений у пацієнтові. Адже від кількості операцій зарплата лікаря не залежить. Теперішня система тотальної зрівнялівки дає однакову оплату і лікарю, що робить одну операцію на місяць, і лікарю, що робить їх сотню. А після підвищення мінімальної заробітної плати, “зрівнялівка” стала ще більш тотальною: тепер лікар і санітарка отримують приблизно однакову зарплатню.

От вам і результат: лікарі без пацієнтів, пацієнти без допомоги, зате в кожній лікарні 100% виконання ліжкоднів.

Для того, щоб гарантувати громадянам медичну допомогу, недостатньо пообіцяти це у Конституції, потрібно ще і забезпечити її фінансову та фізичну доступність.

Фізична доступність передбачає наявність лікарні в тому місці де живе громадянин.

Фінансова – передбачає, що пацієнт не буде за все платити.

Наразі громадяни не отримують від держави ні фізичної (УЗД немає, лікар невисокої кваліфікації), ні фінансової (за 95% медикаментів ми платимо з власної кишені, а суму “неформальних платежів” не знає ніхто).

Кабінет міністрів бачить вихід із даної ситуації у такий спосіб: держава відходить від обіцянок безкоштовної медичної допомоги і переходить до гарантованого державою пакету медичних послуг, які вона може фінансово забезпечити не на папері, а по-справжньому.

Замість того, щоб утримувати лікарні, держава починає закуповувати у них медичні послуги в рамках гарантованого пакету.

Фактично держава буде платити за те, що пацієнтів дійсно лікують, а не звітують на папері.

Уряд бере на себе зобов’язання щодо фінансової доступності медичної допомоги всім і кожному. Іншими словами, держава гарантує, що в який би заклад на території України ви не звернулись, ви не будете платити за послугу, що входить до гарантованого пакету медичної допомоги.

Що стосується фізичної доступності медицини, ця задача лягає на плечі місцевої влади.

Завдання органів місцевого самоврядування – зробити так, аби громадяни мали куди звернутись за медичною допомогою. Міськрада, райрада чи рада ОТГ має обладнати заклад, зробивши його комфортним і для лікаря, і для пацієнта.

Чим привабливішою буде лікарня (як з точки зору обладнання, так і кваліфікації лікарів), тим більше пацієнтів захочуть там лікуватися, тим більше коштів від держави вона отримає.

Тепер повертаємось до “закриття лікарень”.

По-перше, держава (МОЗ, Кабмін і навіть ВРУ) не мають таких повноважень.

Відкривати, закривати, перепрофільовувати чи приватизовувати комунальні установи може виключно власник – громада. Такі рішення ухвалюють лише органи місцевого самоврядування.

Інше питання, навіщо місцевій раді закривати лікарні, якщо від якості роботи медичних закладів, залежатиме стан здоров’я громади, її задоволеність владою (перш за все місцевою), а також економічний добробут населення.

Якщо місцева влада зможе організувати у себе на території системну роботу лікарні, то держава гарантовано за це заплатить з бюджету за принципом: гроші ходять за пацієнтом.

Не потрібно вигадувати велосипед, така модель управління якістю медичної допомоги давно працює у цивілізованому світі. Просто Україна, з нашою системою керування не якістю, а ліжковим фондом лікарень, наразі далека від розвинених країн.

Більше того, для налагодження оновленої системи Кабмін надаватиме місцевим радам більше коштів. Органи самоврядування отримають гарантований потік державних інвестицій на 5 найближчих років!

Реорганізація відбуватиметься згідно з планом створення госпітальних округів. План цей має розробити і подати уряду місцева влада. Усе, що для цього потрібно місцевій владі – домовитись між собою.

Якщо, маючи такі можливості, місцева влада вирішить віддати лікарні у приватну власність чи позакривати, це буде вкрай дивне рішення.

Не менш дивними виглядають запевнення скептиків з середовища голів облрад, райрад та міськрад, що ідеї Кабміну це фантазії, а жодної субвенції регіони не отримають.

Іншими словами, такі голови місцевих органів самоврядування заявляють своїм виборцям: “Ніякої реформи не буде, бо прем’єр не дотримається своїх обіцянок і жодної інвестиційної субвенції Кабмін не надасть”.

Це справжній саботаж з бажанням зберегти статус-кво. Тому на запитання журналістів, що буде, якщо та чи інша область не запропонує плани реорганізації мережі лікарень, я завжди упевнено відповідаю: “Нічого”.

Просто нічого не зміниться, заклади і далі виконуватимуть ліжкодні, місцеві бюджети бідкатимуться, де відшукати додаткового фінансування на утримання мережі лікарень. А пацієнти тим часом їздитимуть у сусідні області, у реформовані опірні лікарні.

Зрештою, пропонована система дає усім право вибору: пацієнтам – право обирати лікаря і лікарню; лікарям – право обирати, ким і де працювати; місцевій владі – право реорганізовувати архаїчну мережу чи далі жити у неефективному совку.

Наостанок хочу нагадати, що право приймати ті чи інші рішення місцевій, як і центральній владі, надали саме ми, громадяни. І саме ми маємо право вимагати від влади тих чи інших рішень. Або не вимагати – це теж наше право.

Проте, якщо не вимагатимемо рішень сьогодні, то завтра і післязавтра помиратимемо на 12-15 років швидше за жителів Європи, та заспокоюватимемо себе фразою “добре, що лікарню не закрили”.

Олександр Ябчанка, експерт “Реанімаційного пакету реформ”, менеджер проектного офісу секторальної децентралізації проекту EDGE