УКРАЇНА LIVE

Епізод із безвізової епопеї, який ще увійде в підручники з історії України – настільки несподіваний і знаковий для нашої країни, і не тільки для неї

Історія з безвізом, перші переможні дні – все це пройшло в якомусь святково-фестивальному темпі, за якими майже ніхто не помітив однієї дуже важливої деталі. Того, де Петро Порошенко відкривав двері в Європу.

А сталося це на Закарпатті. Конкретно – на українсько-словацькому кордоні. Якщо ви ще не зрозуміли – словацькому, а не польському. Хоча традиційно саме Польща вважається одним із євроадвокатів і партнерів нашої держави. І от президент їде не в Шегині чи Краковець, а в Ужгород. І це, до речі, викликає бурхливу реакцію по той бік кордону – українсько-польського. Навіть з боку так званих “хороших поляків”. Чому?

Та тому, що це був жест. Демарш. Це був ляпас нинішній Польщі. І особисто Ярославу Качинському. Пам’ятаєте, як в лютому після зустрічі з Порошенком Качинський сказав, що Україна з Бандерою в Європу не увійде? А скільки українських монументів і надгробних плит в Польщі поруйновано в останні роки? А побитих українців, побитих саме за те, що вони не поляки, а українці? А спалений у Варшаві український прапор?

Це все – наслідки правління нинішньої польської влади, партії “Право і справедливість”, вождем якої і є Качинський. І при цьому демарш Порошенка, як я вже сказав, викликав у певної частини польського суспільства нерозуміння і навіть обурення. Хоча це, як бачимо – лише відповідь на те потурання, а почасти і свідоме розпалювання антиукраїнських настроїв Качинським і компанією. Адекватна – і від того болюча – відповідь.

Порошенко чітко і недвозначно дав зрозуміти нинішній польській владі – колеги, на вас білий світ не закінчується. І кордон України з ЄС – не тільки у Польщі. Але цей месседж стосується не тільки поляків, а й нас, українців. Українців, які під впливом совкової пропаганди дуже люблять шукати так звані “братні народи”. Хтось на сході, хтось на заході, деякі навіть на півночі, в поліських болотах імені Олександра Лукашенка. Цей крок президента повинен витверезити цих шукачів – і нагадати, що ніяких братніх народів не існує, а є лише власні національні інтереси. Які треба відстоювати. Навіть у стосунках із начебто дружніми державами.

Довгі роки Україна у міжнародних стосунках вела себе, як те Муму із відомої російської повісті. Виторговуючи максимум якісь профіти для конкретних політичних персонажів, але не для країни (привіт нашій газовій принцесі з її прекрасним договором, вже не кажучи про Януковича з його ганебними харківськими угодами). Випадок з Тузлою настільки самотній, що до нього навіть немає чого згадати.

Після 2014 року ситуація змінилася. Спочатку Україна показала зуби Росії. Добряче так показала, аж до стокгольмської перемоги над “Газпромом” (так, ще не остаточної, але навіть те, що є – це велике досягнення). Але з Росією ми воюємо, вона – наш ворог, якби навіть тут не відстоювали свої інтереси, можна було б закривати проект “Україна” і їхати до українців Канади чи Бразилії.

Польща – інша справа. З нею ми не ворогуємо, маємо певні партнерські стосунки – навіть з нинішньою, качинськівською. Але вона, як бачимо, останнім часом знову почала гратися у імперські амбіції. Відігруючись перш за все на Україні (ну бо на кому ж іще; фільм не про німецький напад і знищення Польщі так збурив суспільство по обидва боки кордону, а про Волинь). І, очевидно, очікуючи, що Україна традиційно проковтне цю образу – “молодші брати” ж, ще й залежать від нас. Як ковтнула образу з боку мера Перемишля, якому спочатку заборонили в’їзд до України за участь у антиукраїнському заході, а потім скасували цю заборону (за чутками, через вказівку якраз Порошенка).

Але ні. Не так сталося, як гадалося. Україна відповіла красиво і болючо. Нагадавши, що не Польщею єдиною. І що у нас є свої інтереси, які відтепер будуть захищатися. Саме це для поляків має стати головним висновком – якщо в тамтешньому суспільстві путінізація ще не досягла критичної межі, коли будь-які висновки, не дозволені владою, є шкідливим і ворожими.

А в історію України Порошенко – тепер я в цьому впевнений – увійде як президент, за правління якого (і завдяки якому в тому числі) Україна нарешті почала “давати здачі” імперцям. Причому як на харківському кордоні, так і на львівському.