УКРАЇНА LIVE

За 26 років незалежності ми досягли незалежності і демократії. Це два пункти, які потрібні для того, щоб жити гідним життям. А гідне життя – це життя із нормальною зарплатою, забезпеченою старістю, доброю освітою і медициною.

В першу чергу це регулюється економічними показниками, але щоб їх досягнути – треба пройти політичні зміни.

Перша зміна – це незалежність, бо імперії погано модернізуються. За винятком Британської імперії – інші із цим завданням не справилися. І російська і радянська імперії були поганими модернізаторами. Тому проголошення незалежності України є першим пунктом.

Попри різні випробовування ця незалежність утрималася. Зокрема, під час “російської весни” українці чітко показали, що вони підтримують незалежність і це також показують різні опитування.

Друге – це демократія. Вона не є конечною умовою досягнень і гідності. Гідного життя можна досягти й авторитарним способом – це показують азіатські країни. Але для того, щоб це сталося в Україні, тут потрібна азіатська культура. Це коли позиція старшого не піддається сумніву і байдуже чи це батько сім’ї чи твій директор, чи президент. В Україні цієї культури нема і не буде, бо Україна – країна східного християнства і вона надто велика, щоб бути однорідною. Україна пробувала бути авторитарною, двічі, але жодного разу цей випадок не пройшов. Тому у нас залишається демократія, з чим мати гідне життя є більші шанси.

Але маючи пункт а і пункт б, ми не можемо пройти пункт в. А це зміна правил гри у цій політичній, незалежній і демократичній державі. Для цього є необхідні умови, але їх недостатньо. Ми поки що не можемо досягти умови змін правил гри і не знаю, скільки на це ще треба часу. Третя умова – це перехід у новий режим і нові правила гри. Це коли влада перестає бути ключем до багатства. В усьому світі багаті люди рвуться до влади, в усіх розвинутих країнах. Але там вони приходять до влади будучи вже багатими. А у нас шлях до багатства пролягає тільки через владу. Тому мають бути проведені такі зміни, які від’єднають владу від власності. І поки у нас не зламається ця система – ми будемо жити так, як живемо. Я вважаю, що до зламу цієї системи ми підійшли близько, але, на жаль, точку не перейшли. Є приклади країн, які теж наближувалися до неї, але потім почали рухатися в іншу сторону.

На жаль, Україна теж рухається в іншу сторону, не в бік до руйнування режиму, а навпаки – режим віджив, зібрав сили і тепер переходить у тихий контрнаступ. Чи можемо знову наблизитись до точки перемін? Для мене тут є досить проста відповідь, але вона тяжковиконувана. Це зміна політичного класу, який мав би політичну волю змінити правила гри не на словах, а на ділі.

Я не знаю, як це має статися, бо ми вже двічі через революції пробували це зробити, але він все одно режим залишається при владі. Причому це вина не тільки влади, а й самого суспільства, яке виявляється надто слабким, щоб дотиснути супротивника. Для мене є тільки питання – скільки революцій ми потребуємо чи це буде ефект поволі революційних змін. Якщо це буде останній варіант, то тут я радше є песимістом. Як людина, якій вже не так і багато залишилося, якихось пару десятків життя, то я маю сумніви, що ця радикальна зміна станеться ще за моєї бутності. Але як історик, я є оптимістом і думаю, що Україна йде вірним шляхом.