УКРАЇНА LIVE

«Контрактників, яких прийнято називати «заробітчанами», цілком влаштовують всі оці «перемир’я», передає Корупція.Інфо

38-річна Олена Білозерська, снайпер Української добровольчої армії, показує відео, котре вона раніше викладала в Інтернет. На екрані – запис з тепловізійного прицілу гвинтівки Білозерської. Маленькі, майже мультяшні, чоловічки світлими плямами вирізняються на темному тлі. «Ворожа ДРГ», – коментує Білозерська. На відео негучний хлопок – і одна із постатей падає. Другий хлопок – і ще одну мішень поцілено. Далі – пауза. «Поки триває евакуація пораненого, я не стріляю», – говорить Олена. «Це правило, яке діє завжди?», – запитую. «Принаймні, я його дотримусь», – каже вона.

Снайпером Білозерська стала нещодавно. До війни вона займалася журналістикою, організувала агенство «Поряд з вами». Все змінилося у 2014-му – Олена пішла на фронт добровольцем. 3,5 роки на передовій здатні, м`яко кажучи, втомити кого завгодно. Білозерська каже, що лишатиметься на війні доти, доки їй дозволятиме здоров`я, та й про майбутню дитину подумати не завадить також… Хоча суто «профільних» питань (на кшталт «як жінці налагодити свій побут на війні») Білозерська не любить. Власне, й без них з нею є, про що поговорити.

Олено, у 2013 році ви виграли конкурс The Bobs-Deutsche Welle – за версією читачів, вас визнано найкращим блогером. До того ви пропрацювали біля 10 років у журналстиці і вже не були новачком. Не маєте жалю за тими можливостями, які втратили пішовши на війну?

Момент, коли про мене почула вся Україна, був трохи раніше, десь у 2010-2011 роках, завдяки двом обшукам, пов’язаним з моєю журналістською діяльністю. А перемога на конкурсі була «непоганою позицією» головним чином завдяки скандалу, влаштованому українськими та європейськими платними друзями Кремля. Вони звинуватили мене у фашизмі і домоглися, що того року держава Україна була викинута з конкурсу. Якби я спокійно отримала своє перше місце, про це дізналося б лише вузьке коло інформаційників. Завдяки ж грандіозному скандалу про мене довідався весь Інтернет. А оскільки всім відомо, що поганих людей «вата» не «піарить», українці мене таки трохи заповажали (сміється).

Мені здається, що я б, навпаки, перекреслила свої можливості і здобутки, якби не пішла на війну. У чесних людей, взагалі-то, прийнято відповідати за базар. Як би я могла закликати інших на фронт, якби робила це з дивану? І якщо я вважаю, що зараз головне виграти війну, а для цього треба брати автомат і йти в окоп – то нащо мені, наприклад, висока посада, що б я з нею в окопі робила?

Ви кажете, що й на війні продовжуєте «знімати, писати, висвітлювати, але вже без журналістського статусу, на який не маю права. На шоломі у мене завжди закріплена action-камера…». Ваші 33 тисячі фоловерів, безперечно, цінують ваші пости, але ви, мабуть, збираєте інформацію не лише для того, аби викласти її на фейсбуці?

Ну, по-перше, це фіксація для історії. Я з великим трепетом ставлюся до цієї подарованої Богом можливості – бути в епіцентрі історичних подій і фіксувати їх для майбутнього. Відчуваю при цьому: «хто, якщо не я?». А якщо трошки «знизити градус» – думаю змонтувати після війни документальний фільм. Також це свідчення нашої діяльності, до мене вже кілька разів зверталися люди, яким потрібно було довести, що вони воювали на передовій, і я надавала їм фото і відео. Також це пам’ять особисто для мене і моїх побратимів – я людина сентиментальна і люблю подовгу проглядати старі фото.

А ще це доказ того, що ми воюємо на передовій. Люди в тилу, в тому числі волонтери, повинні постійно бачити звіти про нашу фронтову діяльність, бо підрозділам, які не на передку, вони не допомагають і правильно роблять. А для нас волонтерська допомога є життєво важливою, бо ми ж добровольці, держава нас не забезпечує. Не буде фото й відео з фронту – не буде волонтерської допомоги – не зможемо воювати далі.
«Ні для кого не секрет, що в армії страшний некомплект»

До фіксації всього, що відбувається, на фронті ставляться негативно. Це – з ваших же слів. «Мої побратими-бійці мені мало що камеру не розбили…». Є ризик, що ви наражаєте їх на небезпеку?

На щастя, не всі так негативно ставляться: є на фронті і нормальні в цьому розумінні люди – ті, які, наприклад, не брешуть близьким, що вони на заробітках у Польщі чи, у крайньому випадку, стоять на блокпостах у тилу, не змушені приховувати своє перебування на фронті від начальства, не вірять у різні дурнуваті прикмети і не ховають свої обличчя від Інтернету. До речі, кожного, хто потрапив на мої фото чи відео, я обов’язково перепитую, чи можна викладати його обличчя у мережу.

Звичайно, намагаюся звести можливу небезпеку до мінімуму – ніколи не публікую те, що є військовою таємницею (на кшталт фото з прив’язками до місцевості, поки вони не застаріють), не тягаю за собою свої архіви на бойові завдання, де вони можуть потрапити в небажані руки, і взагалі добре їх ховаю. Звичайно, повністю до нуля звести ризики неможливо. От, наприклад, під час згаданих вище обшуків у мене всі мої архіви за багато років потрапили до рук міліції. Відтоді я зробила висновки і вдома нічого подібного не тримаю.Але навіть і більш вагомий ризик – не привід відмовитись від фіксації того, що надолужити потім буде неможливо.