УКРАЇНА LIVE

Сашко жив на вулиці. Блукав вулицями у пошуках їжі, шукав її по смітниках, навіть думав про сaмoгyбствo. Але відкладав його з дня на день.

– Cтрах був: як це так станеться, що я помру. – пригадує.

Йому було лише 17. З того дня минуло 9 років. Зараз Сашко розвиває власний бренд Hоrоndі і продає рюкзаки і сумки по всій Україні.

Як йому це вдалося – Сашко поділився своєю історією.

Банда дітей

Сашко Горонді жив з мамою і молодшим братом у Мукачево. Непогано вчився у школі. Мав друга-однолітка, з яким завжди гуляв. Коли хлопці були у 6 класі, їх “засмоктало” в місцеву банду.

– Таких малих недoyмкiв, як я, збирали по суті в рабство, – пригадує Сашко.

Банда складалася з дітей та підлітків. Їм подобалось бути членами групи, яку боялись у місті.

Сашко Горонді жив з мамою і молодшим братом у Мукачево.

– Я почувався крутим чуваком, членом однієї з найобезбашеніших банд у місті. Ходив по місті і нікого не боявся. Ти міг підійти і вдарити навіть старших хлопців. Знав, що за це нічого не буде, – каже хлопець.

Банда була організована як “піраміда”: молодший носив гроші середньому, середній – старшому. Де взяти гроші – твої проблеми. Хто міг, носив з дому, хтось позичав. Але зазвичай крали.

Найстаршому в угрупуванні було близько 25. Коли він заводив сім’ю, виходив з групи, а на його місце ставав інший.

В нашому невеличкому містечку усі знали, чим займається колись хороший школярик. Знали про “захоплення” дітей і батьки, але не завжди до кінця усвідомлювали, що відбувається. Не розуміла усієї серйозності ситуації і Сашкова мама. Вона знала, що у місті є банда, яка займається хуліганством.

Постійно казала сину: “Перестань туди ходити!”.

– Але не можна було просто так взяти і перестати, – розводить руками Сашко. – Я був настільки в тому зав’язаний.

Просто кінцева електричка

Якщо ти хотів вийти з банди, в найкращому випадку його могли побити. Тих, хто звертався до міліції, чекала ще гірша доля. Їм доводилось відкуповуватись від угрупування.

У банді Сашко пробув 5-6 років. За цей час його вигнали зі школи. Перевели у вечірню, де збиралися такі ж відчайдухи.

Одного разу Сашко стояв “на стрьомі”, коли хлопці з його компанії вкрали у жінки сумку. Коли знімали гроші з вкраденої банківської картки, їх зафіксувала камера банкомату. Так і попались. Сашка засудили на 2 роки умовно. Йому було 17.

На той час він уже давно хотів вийти з банди. Як і багато інших.

– Але не могли і не знали як. Жили у постійному страху. – пригадує Сашко.

Він тікав декілька разів з дому на кілька днів. Просто подалі від банди.

– Я не мав виходу. Не міг бути більше в цій системі. Розумів, що з часом сяду. Ставав дорослішим, приходило відчуття, що я раб, що тут нічого крутого немає.

Мої однокласники та друзі пішли вчитися, мали дівчат, чимось займалися, а я ходжу, дурю і обкрадаю людей, – каже хлопець.

Сашку було так погано, що він навіть хотів покінчити із життям. Одного дня хлопець не витримав: сів в електричку і втік до Львова. Юнак навіть не знав, чи Львів – велике місто. Це просто була кінцева станція електрички.

Страх

У Львові Сашко став безхатченком, який ходив вулицями у пошуках їжі та нишпорив смітниками. Познайомився з іншим безпритульними, які порадили здавати речі зі звалища на ринку, бо за них платили.

Роботу Сашко шукати не став.

– Були стереотипи, страхи, що мене не візьмуть на роботу, бо є судимість, бо з Закарпаття. Чув, що люди говорять іншою, ніж я, мовою. Це теж закривало в собі, – розповідає хлопець.

Сашко навіть у Львові постійно боявся, що банда з Мукачево його знайде. Коли було тепло, спав на вулиці,а в холодний період перебрався на площадку горішнього поверху одного з будинків поблизу залізничного вокзалу. З іншими безпритульними практично не спілкувався. Щодня відкладав сaмoгyбcтвo на наступний день.

– Тримався відокремлено, жив у своєму світі і не знав, як з нього вийти.

Після трьох місяців на вулиці один безхатченко сказав Сашку про нічліжку, де хлопець і познайомився з іншим безпритульним.

Все буде добре

“Оселя” – спільнота взаємодопомоги, частина міжнародного руху “Емаус”.

Це будинок у Винниках під Львовом, де під опікою живуть колишні безпритульні. Їм допомагають усім: дають одяг, їжу і роботу.

Усіх новачків в “Оселі” приймала Олеся Саноцька – співзасновниця організації. Розпитала Сашка, звідки він, розповіла умови проживання: жодного aлкoгoлю чи нaркoтиків, потрібно працювати.

Сашка нагодували, дали новий чистий одяг. І одразу роботу – хлопець пішов відкидати сніг.

– Це було круто! Хтось із селян підходив: “О, новенький!”. Хтось підколював, підтримував: “Все буде добре”.

В “Оселі” не вдається “витягувати” всіх. Багато мешканців спільноти повертались на вулицю.

– Я їх розумів, – каже Сашко. – Вони звикли до вулиці. Дехто казав, що не може вже жити, як всі.

Але не Сашко. Соціальні навички деформуються через півроку. Хлопець був безхатченком три місяці. В самій “Оселі” Сашко прожив три роки: вивчав історію “Емаусу”, ходив на терапію і заняття з особистого розвитку.

– Я був дуже замкнений і мовчав, як мені щось не подобалось. Психолог Таня Онучко допомогла мені відкритися і не закриватися перед іншими. Постійно радила не тримати все в собі.

Казала, що треба висловлювати свою думку, навіть якщо інші мовчать. Думаю, саме завдяки Тані я перестав боятись перечити директорам лише тому, що вони директори, – усміхається Сашко.

В новому помешкані, він почав поступово відкриватись. Висловлював свою думку навіть у дрібницях. Працював спочатку на перевезеннях у спільноті, потім – у соціальній крамничці, куди люди приносили свої речі на продаж, а виручені кошти ішли на розвиток “Оселі”. Згодом почав працювати на приватного підприємця і заробляти власні кошти.

“Хворів” модою, але коштовних модних речей собі дозволити не міг. Тому дуже хотів навчитися шити. І тут Олеся запропонувала йому пройти курс з переобтягування меблів. “Оселя” замовила майстра, який вчив всіх охочих.

Тому, Сашко якийсь час займався переобтягуванням меблів. Сашко спершу не хотів залишати роботу, але Олеся переконала: “Іди і спробуй щось нове!”

– Я знаю, чого хочу і цілеспрямовано до цього йду, – розмірковує хлопець.

Мене скеровували люди, яких я зустрічав на своєму шляху. Мені було важко вийти із зони комфорту. Люди думають, що я сам себе збудував. Це неправда. Це робота людей, які мене постійно підштовхували. І досі так роблять.

“Як би було класно досягти чогось”

Перший серйозний копняк Сашко отримав від колишньої дівчини, яка жила по сусідству з “Оселею”.

– Це був дуже крутий досвід. Вона мотивувала мене вийти із зони комфорту. Тобто – з “Оселі”. Там було добре. Про їжу, житло, комунальні послуги думати не треба, тому частина мешканців називала спільноту комуною.

Після розриву Сашко став більш самостійнішим. Він поселився у соціальному гуртожитку у Львові, який для колишніх мешканців “Оселі” виділило місто. Це ряд кімнат у звичайному багатоповерховому будинку. Ще один перехідний етап між колишнім і новим життям.

Тут кожен мешканець заробляє на своє утримання. Ті, хто трудяться у соціальній майстерні гуртожитку, 70% заробітку залишають собі, а 30 – віддають. 10% – на комунальні послуги, 10% на нові матеріали для гуртожитку, і 10% – на сам осередок для безпритульних.

– І це більш ніж справедливо, – вважає Сашко.

До того ж, адміністраторка гуртожитку Віка Міщук постійно приводила до мешканців людей з майстер-класами.

– Я дивився на них і думав, як класно було б досягнути чогось схожого, – пригадує хлопець.

Дизайн із обрізків тканин

Сашко облаштував майстерню з переобтягування меблів у підвалі будинку. Модою хворіти не перестав,тому маючи вміння і техніку, спробував шити одяг.

Але “не пішло”. Хлопцю здалось, що це дуже важко.

У майстерні Сашка валялись обрізки тканин, якими він обтягував меблі. Спробував пошити з них рюкзак. Вийшло. Рюкзак купили друзі за 100 гривень.

І тут знову втрутилася Олеся Саноцька, яка переконала Сашка виставити свої рюкзаки на гаражний розпродаж. Але хлопець противився.

– Я знав, що вони страшні. Вони і досі страшні, – сміється. – Вона тоді мене сварила: “Давай! Нічого не хочу чути! До гаражного розпродажу маєш пошити 10 рюкзаків!”.

“Та я не зможу”. – “Я сказала: ШИЙ!” Реально з криком. Я такий злий був на неї.

Але рюкзаки пошив. На розпродажі їх розкупили.

Олеся лише спитала: “Ну що?”.

“Та нічо” – усміхнувся Сашко.

Усі рюкзаки хлопець шив “на око”: без жодних викройок чи замірів. Йшов за уявою.

– На столі валялась купа тканин. Я прикладав один шматок до іншого і дивився: підходить чи ні. Так минуло два роки.

Завдяки своїй подрузі Наталі Панчишин Сашко взимку 2017 року виграв грант на 50 тисяч гривень і купив професійну техніку для шиття. А влітку наважився покинути основну роботу і присвятити себе повністю рюкзакам.

– Я б хотів попрацювати на якогось крутого дизайнера, побачити, як процес відбувається зсередини.

“Мене надихає, коли люди вірять в мене”

Сашко не розповідав свою історію публічно,але одного разу наважився завдяки своєму оточенню:

– Мене переконували, що це потрібно тим, у кого може бути схожа ситуація, чи гірша, чи краща. От люди мають стереотип, що без вищої освіти чи без грошей нічого не можна досягти. Я вірю, що у кожного є талант. Ці люди в себе не вірять.

– А ти в себе віриш?

– Мене надихає, коли люди вірять у мене, – усміхається. – Зараз у мене є чітке уявлення, чого я хочу. Це розвиток Horondi.

У майбутньому Сашко мріє створити “Оселю” в іншому місті.

– Адже ціль “Емаусу” – допомогти людині віднайти сенс життя і дати дах над головою. Я відчуваю за собою відповідальність людини, яка прийшла з вулиці, яка зараз має мінімальну популярність і знайомства.

Наприкінці розмови наважуюсь запитати у Сашка, коли він припинив думати про сaмoгyбствo.

– Думки про сaмoгyбствo зникли лише рік тому. Не знаю, чому вони були. Напевно, я не бачив жодного сенсу у житті.

– А зараз бачиш?

– Бачу. Якби не Hоrоndі, не знаю, що було б. Я нікому цього не казав, але раніше я дуже часто тікав у гори чи інше місто на кілька днів, навіть коли уже жив сам. Ніби й проблем ніяких не було. А якась пустота була. А тепер її немає.

Я відчуваю, що маю заради чого жити, що я не проста оболонка в цьому світі, яка ходить і робить звичайну роботу.