«Люди, ви так звикли до війни?!», – ессе про загиблого героя змусило ридати Мережу

В Дубровиці 27 жовтня попрощалися із загиблим в зоні бойових дій Юрієм Колесником.

На своїй сторінці в Фейсбуці написала ці неймовірно болючі думки, звернені до нас, українців, Люба Климчук. Краще не скажеш.

«Хочу сказати про сьогоднішній день. Дубровиця, 27 жовтня 2017 року.
Дубровиця як мати, рідна земля… Наше прекрасне місто на кордоні, яке одягнуло траур на кілька днів. Дубровиця нагадує мені зболену жінку у чорній хустці, яка готова кричати на весь світ, але часом так важко, що нема як кричати…

Дубровице моя, ти сьогодні схоронила синочка, такого гарного, як молодий дубочок. Ти плакала, рідна, дощем і жовтим листям кленів. Ти вкрила сина жовто-блакитними і червоно-чорними стягами, як захищала свою дитину від вітру, затуляла від світу, в якому не лише любов.

Його несли у цій зеленій солдатській шапочці, у військовій формі з весільною квіткою на грудях. Солдат з весільною квіткою на грудях. Так тривожно-болісно, так болісно-тривожно. Він не встиг стати чоловіком і татом, не встиг продовжити себе в дітях, але продовжив своє ім’я та ім’я свого роду в історії.

Я не могла відважитися глянути на спочилого солдата з учорашнього вечора, бо боялася побачити у труні… все ще дитину. Це страшно. Але сьогодні у храмі подивилася і ця зелена шапочка у мене перед очима – і його зціплені вуста, і весільна квітка, і коровай, і прапори на грудях.

Я дивилася на наших ветеранів АТО, вони такі мужні сьогодні й водночас такі розчулені й беззахисні. Їм болить, бо не захистили побратима думкою, порадою, собою…

Дивилася на батьків Юрка і його рідних. Знаєте, вони як застигли у мармурі. Біль був вищим від емоцій. Гадаю, що питали у Бога: а, може, сон це? Просто, сон поганий…

Я дивилася на наших голів райдержадміністрації і районної ради, обласного депутата, нашого міського голову, вйськового комісара, присутніх сільських голів – усім їм було надзвичайно важко. Вони – влада. Вони не хочуть війни і не хочуть втрачати найкращих дітей, але вони не настільки висока влада, щоб цю війну зупинити. Сьогодні вони були просто батьками, у яких є діти, просто дітьми, у яких є батьки, просто українцями, за яких поліг Юрій Колесник.

Але прости нас, Герою… Прости Юрку тих, хто пив каву і не зміг пройтися за тобою по Воробинській, прости, Юрку за молодь профтехліцею і старшокласників, які могли б прийти й постояти з квітами, тебе провести хоч поглядом, але, чому тільки поглядом? Ти ж майже їх ровесник.

Прости тих, хто на дорогих автівках (у бруді по самі вікна) гонився по місту, чи то в ліс, чи то з лісу… Прости, Юрку, тих вчителів, хто давав тобі знання, але сьогодні був зайнятий. Прости тих педагогів, хто гарно розказує про патріотизм, але теж не зміг прийти чи приїхати, ніби-то люті морози у краї…

Юрку, прости нас, що не стали й не просигналили автівками на твій спомин, хоча в Дубровиці автівок ой-ой, як…

Герою наш, прости, що ми вдягаємо вишиванки і радіємо святам, але сьогодні так багато любителів вишиванок не прийшли навіть без вишиванок…

Люди, ви що так звикли до війни? Люди, ви що живете у мегаполісі, де з одного кінця в кінець їхати три години?

Люди, він дитина, він така дитина у солдатській зеленій шапочці. Люди – він ГЕРОЙ!

Прости нас, Юрку.
Знаю, ти не образився, не ображаються на тих, за кого йдуть на смерть. Коли ти стояв і бачив перед собою ворога, на відстані майже витягнутої руки, ти знав, що хтось п’є дорогий коньяк у барі, хтось рахує долари за бурштин, хтось лежить на морі, хтось просто солодко спить до обіду…

Ти не думав про це, ти думав про Україну, про усіх нас…

Але я хочу крикнути на повні груди – ПРОСТИ!”