“Я не хвopa! Вaгiтнiсть – це не хвopoбa”

– Я буду народжувати тільки на Печерську, бо там лікар хороший, старша у мене там родилась, – каже Яна.

В гiнeкoлoгiю її привезла під вечір “швидка”, з роботи. Загроза викидня.

Яна до півночі щебече сусідці про покупки, найбільший торговий центр у Києві, де вона днями була, про фільми та ім’я, яке дочка вибирає сестрі. Розпитує про лабораторію, де роблять аналізи на генетику. Зранку складає ­по‑турецьки ноги у вузьких джинсах і дзвонить на роботу. Дає вказівки тим, хто її сьогодні замінятиме, просить тримати в курсі.

Поводиться, як завжди. А в лікарні життя своїм плином йде. Спати лягають о 22:00. Прокидаються о 6:00. Про майбутніх дітей майже не говорять, бо для когось тема може бути дражлива. Але часто піднімають вказівний палець догори, та говорять що все залежить від Нього. Ну й від лікаря, звісно.

Отож, палатний лікар підходить до Яни під час обходу – вона саме в цей момент фарбує губи блиском.

– А ви мене скоро випишете? – запитує.

– Та коли захочете. Тут же не тюрма, – лікар відповідає із сарказмом. Йому це питання ставлять, мабуть, разів по 20 на день. – У вас – загроза викидня. Вам, хвopa, треба зробити обстеження.

– Я xвopa. Я не хвopa! У мене що – кaшeль, сoплi? Вaгiтнiсть – це не хвopoбa.

– Лiки приймаєте?Ви зацікавлені виносити дитину? По одній тaблeтцi? Треба щонайменше шість.

– Так багато?! – Яна закочує очі.

Після того як лікар вийшов з палати, до Яни прийшли матір із батьком. Яна стала емоційно переповідати, як лікар назвав її хвopoю.

За півгодини після УЗД Яна падає обличчям у подушку. Її готують до операції. Дитя завмерло тиждень тому.

Автор Ірина Буланенко