КИЇВ (1917-1919): історична доля
Після останнього гетьмана Старої України Кирила Розумовського окупація України Росією продовжувалася ще 153 роки — від 1764 до 1917 року. У 1917 році російський царський режим розвалився: під проводом Леніна там здійснилася революція. Україна рвонулася до свободи. В Києві зібрався Національний конгрес, де було створено Центральну Раду на чолі з письменником Володимиром Винниченком та військовим міністром Симоном Петлюрою. Президентом України став всесвітньо відомий український історик Михайло Грушевський. В своїй національній політиці Центральна Рада відразу ж допустилася кількох помилок, що згодом і вирішили її майбутню долю. Перше, що зробила вона, так це відмовилася від своєї ж національної армії, мовляв, революція в Україні не потребує регулярних військ. Ад’ютант царя Миколи II, українець, генерал Павло Скоропадський запропонував молодому українському уряду українізований корпус, який заприсягнувся Україні, — йому Центральною Радою було відмовлено. В розпорядженні Центральної Ради залишилося лише кілька військових загонів. Обіцяну селянам землю Центральна Рада дати не спромоглася. Націоналізовані нею поміщицькі землі викликали в поміщиків зненависть. Тим часом як росіяни, що жили в Україні, українську державність сприйняли вкрай вороже. Російські робітники на київському заводі «Арсенал» підняли повстання. Ленін кинув на Україну війська. Проти них виступили кілька загонів Петлюри та 300 київських гімназистів, які були знищені росіянами. Центральна Рада нарешті видала універсал про відмежування від Росії, проголосила про самостійність Української Народної Республіки і звернулася за військовою допомогою до Німеччини. Тим часом у Київ вступили більшовики й розпочали терор. Затим прийшли німці. Після тритижневого сидіння у Києві більшовики повтікали, а німці на Центральну Раду наклали заборону і вона впала.
Після падіння Центральної Ради в Києві зібрався Хліборобський Конгрес, на якому 29 квітня 1918 року гетьманом України був обраний представник української аристократії, праправнук гетьмана Івана Скоропадського, царський генерал Павло Скоропадський. Німецькі окупаційні війська, що були тоді в Києві, у вибори не втручалися. Після виборів на Скоропадського та його уряд відразу ж налетів шквал політичних партій, яким в ті часи не було числа. Російські терористи зробили кілька замахів, аби його вбити і повалити незалежну Україну. Та впевнено і зовні спокійно, маючи сильну волю й державний розум, Скоропадський почав будувати українську державу. За сім з половиною місяців свого гетьманування він встиг зав’язати дипломатичні стосунки з 12 країнами Європи та створити хоча й невелику, але українську армію і Чорноморський флот.
Скоропадський проголосив приватну власність на землю, встановив державний бюджет і тверду валюту, підняв зірвані залізниці, відкрив 2 університети, 150 україномовних гімназій, випустив кілька мільйонів підручників, заснував Національний архів, Український театр драми та опери, Державну капелу, Державний симфонічний оркестр, створив Академію наук. Він заснував міністерство сповідань: «В самостійній державі має бути і самостійна церква. Це не лише церковна, але й національна наша необхідність. Українська Церква має бути автокефальною». Тим часом українські соціалістичні й демократичні сили, що були до Скоропадського в опозиції, об’єдналися в Український національний союз, вступили в зносини з більшовиками й підняли збройне повстання. Повстання проти Скоропадського й окупаційних німців охопили половину України. Київ капітулював. Скоропадський зрікся влади і виїхав на еміграцію. Під проводом Володимира Винниченка і Симона Петлюри нова українська влада під назвою Директорія вступила в Київ і знову, замість Гетьманату, проголосила Українську Народну Республіку.
Після повалення і виїзду в еміграцію Скоропадського в Київ вступив новий уряд — Директорія на чолі з її Головою письменником Володимиром Винниченком та головнокомандувачем повстанськими військами Симоном Петлюрою. Становище України було страшне. З півночі на Україну наступали червоні більшовики. З південного сходу — білоросійська армія генерала Денікіна. Південь України окупувала Антанта — французи. Західну Україну — Галичину — захопила Польща. Всередині України, де стояли німецькі й австрійські війська і які за угодою країн Антанти мали охороняти Україну від більшовиків, почали розкладатися й чекати лише наказу про евакуацію. Шість армій — українська, армія Антанти, білогвардійська, більшовицька, польська, анархістська армія Нестора Махна закрутилися в Україні в одному смертному смерчі. Голодні загони більшовиків «хрестовим походом по хліб», як сказав їхній Ленін, ринулися на Київ. Директорія мусила столицю покинути, бо та 100-тисячна армія, що в неї була до сих пір, пішла в села додому — селянам набридла війна, і вони розійшлися по хатах. Ті ж 25 тисяч вояків, які ще лишилися, були майже небоєздатні — їх косив тиф. Уряд Винниченка й нечисленні війська Петлюри відступили у Вінницю. Повстанські отамани Зелений, Ангел, Соколовський, Григор’єв, Тютюнник, що досі були на боці Директорії, перекинулися до більшовиків. Після кількох поразок Директорія перебралася до Кам’янця-Подільського. Винниченко подав у відставку. Влада перейшла до Петлюри. Більшовики натискали. Петлюра відступив до Проскурова, де в його уряд увійшов представник Західноукраїнської Народної Республіки Євген Петрушевич, який мав свою Галицьку армію. Та попри все катастрофа над Директорією продовжувала нависати. Та знову ж таки попри все Директорія, при всій трагічності її семимісячного існування, запишеться в історію України літерами, що їм немає ціни: перед тим у Києві 22 січня 1919 року вона проголосила акт про возз’єднання Східної України із Західною. Це означало, що український народ знову став у свої історичні береги, що після тяжкої довговікової розлуки Київ і Львів, хоча й на кривавому не з їхньої вини полі, але нарешті зустрілися і обнялися.
Шукайте деталі в групі Facebook
