УКРАЇНА LIVE

Терміни «українці», «український народ» у контексті проблеми, яка розглядається, розуміється як сума двох складових:
всі жителі (українці та представники інших національностей), що проживали на території Української РСР на початок війни;
всі етнічні українці, які проживали на території СРСР поза межами УРСР;
Часто різне розуміння цього поняття є однією з суттєвих причин значних розбіжностей у кількісних показниках, у т.ч. людських втрат.
За деякими підрахунками, український народ дав Червоній Армії понад 6 млн. бійців, кожний другий з них загинув. А кожний другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом. Проте, такі дані не повною мірою відповідають дійсності.
Відомо, що на початок вторгнення збройних сил Німеччини та її союзників на територію СРСР Червона армія і флот загалом нараховували понад 5 млн. осіб. З них українці (за національною належністю) становили близько 1 млн. осіб. Але це орієнтовна оцінка. Складність полягає у відсутності точних даних. Слід зауважити, що переважна більшість документів і матеріалів фондів, що стосуються початкового періоду війни, і які знаходяться в російських архівах (передусім, в ЦАМО РФ), до цього часу не доступні дослідникам. Особливо засекречений національний склад РСЧА на 1941–1942 рр. Звичайно, таку статистику військові органи вели. Причини ж утаємнення саме цієї інформації важко пояснити.
Напередодні війни на території України було зосереджено більше третини всіх радянських військових шкіл та училищ, а також базувалася значна частина військових підрозділів Червоної армії. Оперативне поповнення лав діючої армії в перші місяці війни проводилося переважно за рахунок населення України (центральної та східної її частини). У результаті мобілізаційних заходів, а також надходження бійців і командирів з винищувальних батальйонів і загонів народного ополчення, з республіки до армії і флоту в цей період було мобілізовано близько 3 млн. 185 тис. осіб. «Є підстави вважати, – пише відомий дослідник цієї проблеми Владислав Гриневич, – що в частинах і з’єднаннях, які воювали в Україні у 1941 р., мешканці республіки становили не менше 50% їх особового складу».

Після поразок на фронтах у 1941–1942 рр., захоплення в полон мільйонів радянських солдатів і повної окупації України, кількість українців у Червоній армії значно зменшилася і становила на початок 1943 р. 11–12%. Про національний склад на 1943 р. і початок 1944 р. є певна інформація у відкритих джерелах.
Так, радянський дослідник Артем’єв у праці (мовою оригіналу) «Братский боевой союз народов СССР в Великой Отечественной войне», яка вийшла у 1975 р., наводить таблицю національного складу стрілецьких дивізій (у відсотках).
Отже, згідно з підрахунками, на 1 січня 1943 р. українці складали 11,8%, на 1 квітня 1943 р. – 12,37%, на 1 липня 1943 р. – 11,62%, а вже на початок січня 1944 р. питома вага українців зросла майже удвічі, складаючи 22,27%. Зрозуміло, що таке різке зростання частки українців пов’язано з масовою мобілізацією (у т.ч. польовими військовими комісаріатами) на звільненій від ворога території України. Отже, кількість воїнів-українців у діючій армії знову зросла за рахунок мобілізованих на територіях, звільнених від окупантів.
На початок 1944 р. у військах 1-го Українського фронту налічувалося до 200 тис. українців, 2-го – 66 тис., 3-го – 141 тис. (росіян, в тому числі й уродженців України, тут було майже 300 тис.).
У другій пол. 1944 р. мобілізація населення України до збройних сил й надалі зростає. У загальновійськових арміях 1-го Українського фронту мешканці республіки становили від 60 до 80%. В окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів, що воювали вже поза межами України, українці становили більше половини. Українці переважали, по-перше, у піхотних частинах і, по-друге, серед рядового складу. Як зазначають дослідники, упродовж 1943–1945 рр. червоноармійцями стали близько 4,5 млн. мешканців УРСР. Отже, усього за період від 22 червня 1941 р. до кінця Другої світової війни (2 вересня 1945 р.) до лав Червоної армії та Червоного флоту з України було мобілізовано до 7,7 млн. осіб. Але слід мати на увазі, що багато людей, мобілізованих у 1941 р. і які потрапили до полону (пізніше втекли з полону або були відпущені окупантами додому для збирання врожаю), були повторно мобілізовані після звільнення окупованих територій у 1943–1944 рр. Таких було кілька сотень тисяч людей, за приблизними підрахунками – від 500 до 600 тис. осіб.

Окремо слід наголосити на тому, що упродовж 1942–1945 рр. сталінський режим здійснював в Україні достроковий призов до збройних сил сімнадцятирічних юнаків, а іноді – й молодших за віком. На березень 1945 р. по чотирьох військових округах України було мобілізовано понад 265 тис. хлопців, що не досягли 18-річного віку. Не навчених військовій справі у багатьох випадках відразу ж кидали в бій, часто без зброї. Мобілізовували і жінок.
Армія потребувала багато медсестер, снайперів, телефоністок, стенографісток, друкарок, кухарок, праль.
Нині доведено, що кількість українців, які пройшли війну у складі збройних сил СРСР, становила від 7 до 8 млн. осіб. Іноді називається цифра до 9 млн. з числа понад 30 млн. осіб, що перебували в Червоній армії за всі роки війни. З них безповоротні втрати (загинули на полі бою, померли від ран на етапах евакуації та у шпиталях, померли у полоні і страчені у концтаборах) склали від 3,5 до понад 4,1 млн. українців (вихідців з України, які були військовослужбовцями Червоної армії). У радянських партизанських формуваннях загинуло від 40 до 60 тис. українців.
Серед командного складу різних ланок, офіцерського корпусу українці складали у різні періоди війни значний відсоток – від 10 до 20%, поступаючись лише росіянам. Серед найвищої ланки – радянських полководців і воєначальників, генералітету – були сотні українців за походженням. Це представники Ставки Верховного головнокомандування, Генерального штабу, керівники управлінь РСЧА, командувачі фронтами та арміями, флотами і флотиліями, їх заступники, члени військових рад фронтів і армій, командири корпусів і дивізій. Найбільш відомі з полководців та воєначальників Семен Тимошенко, Андрій Єременко, Родіон Малиновський, Іван Черняховський, Павло Рибалко, Кирило Москаленко, Дмитро Лелюшенко, Андрій Гречко та ін. Зазначимо, багато з них народилися в українських землях, які пізніше увійшли до складу не УРСР, а Російської Федерації (зокрема, на Донщині, Білгородщині, Воронежчині, на Кубані тощо).
Багато генералів загинуло. Серед них командувачі фронтами генерал-полковник Михайло Кирпонос і генерал армії Іван Черняховський, заступники командувачів фронтами Федір Костенко, Йосип Апанасенко, командувач армії генерал-лейтенант Кузьма Подлас та інші. Серед тих, хто потрапили до полону, командувач армії генерал-лейтенант Іван Музиченко.

Багато українців за подвиги, здійснені в роки війни, були нагороджені орденами та медалями. Так, близько 2,5 млн. українців нагороджено орденами і медалями, за виняткову мужність 2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 32 стали двічі Героями. Тричі Героєм Радянського Союзу став легендарний льотчик-винищувач Іван Кожедуб.
Серед повних кавалерів ордена Слави – вищої відзнаки для рядового і сержантського складу (Орден Слави – військовий орден СРСР, заснований Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 листопада 1943 р.; усього до вересня 1945 р. 980 тис. воїнів були нагороджені
орденом Слави 3-го ступ., майже 46 тис. – орденом Слави 2-го ступ., 2631 – стали повними кавалерами ордена Слави) – великий відсоток складають українці. Так, з 4-х повних кавалерів ордена і одночасно Героїв Радянського Союзу – двоє українців – льотчик штурмового авіаційного полку Іван Драченко і морський піхотинець Павло Дубинда. З двох військовослужбовців, які першими стали повними кавалерами цього ордену, був і українець ст. сержант Костянтин Шевченко.

Маршали Родіон Малиновський і Семен Тимошенко серед 11-ти радянських полководців нагороджені вищим військовим орденом СРСР «Перемога» (загалом ним було нагороджено 16 осіб, з них троє – Сталін, Василевський, Жуков – двічі).
Крім того, важливими є й такі історичні факти:
першим, хто підняв Прапор Перемоги над Рейхстагом, був українець із Сумщини Олексій Берест;
у ході радянсько-японської війни маршал Родіон Малиновський командував Забайкальським фронтом, який неочікувано для японського командування прорвався через пустелю Гобі в центральну Маньчжурію, довершивши оточення і розгром японських військ. За цю операцію йому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу;
акт про беззастережну капітуляцію Японії, що знаменував закінчення Другої світової війни, на лінкорі «Міссурі» 2 вересня 1945 р. від радянської сторони підписав українець з Уманщини генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.