Літо – пора моєї щорічної чергової відпустки. Я – заробітчанка. В Італії уже 13 років.
Якщо колись я рвалася додому, дні рахувала, коли нарешті переступлю поріг рідної хати, то зараз швидше навпаки, їду з неохотою, побоюючись, що ще цікавого придумають мої «золоті» невісточки.
Минулого року, одна навіть в гості не запросила (а я на Україні була майже місяць!). А інша, яка зараз живе в моїй хаті, всіляко показувала, як я їй уже набридла.
Перші кілька днів трималася, а потім – відверто хамила.
І це при тому, що обоє живуть на мої гроші, які я справно висилаю синам. А вони ще й поділитися ніяк не можуть. Все звинувачують мене, що одному (чи другому) дала більше.
Один лишився на газдівстві, привів невістку додому. А другому – збудували разом нову хату. Обоє ніби влаштовані.
Та ні, їм завжди ще щось треба. То ремонт, то нову машину, то на відпочинок, то дітям на якісь потреби.
Синів я ростила сама, бо стала вдовою дуже рано. Вони були чемними, мені у всьому допомагали.
Залишила я їх молодими парубками, сама поїхала кращої долі шукати. І знайшла. Робота в Італії дала мені можливість і себе забезпечувати, і дітям допомагати.
Дуже швидко наші справи пішли вгору. Сини вступили на навчання до місцевого інституту. Добрі, гарні та гожі. То й помітили їх дві «спритні» дівчини з нашого села.
Закрутили хлопцям голови, та й досі крутять. Пересварилися одна з одною, синів пересварили, до мене постійно якісь претензії. Все їм не так.
Спочатку намагалася вгодити усім, мирила їх постійно. А потім перестала.
Та вони каву, шоколадки і макарони, які я присилала, порівно поділити не могли: мовляв, у одного одна дитина, а в другого дві, то йому більше треба.
Розповіла я цю історію жінці, яка їхала зі мною в автобусі в Україну. Вона засміялася:
– Не ви одна така. Ми своїм дітям потрібні лише доти, поки даватимемо їм гроші.
У неї, виявляється, дуже подібна історія. Але Марія (так звали цю жінку), виявилася мудрішою і за 15 років роботи в Італії купила собі однокімнатну квартиру в обласному центрі. Коли повернеться на Україну, щоб мала де голову прихилити.
З дітьми, які звикли жити «самі», зжитися швидше всього не вдасться. От і їде Марія у відпустку, впорядковувати собі своє українське гніздечко.
А я ще й додому не доїхала, як у мене з’явилося бажання знову повернутися в Італію і працювати.
Але тепер уже «для себе».
Батальйон «Nachtigall» Сил безпілотних систем ЗСУ висловлює щиру вдячність Службі безпеки України за проведення масштабної…
Служба безпеки спільно з ФБР, контррозвідувальними органами Республіки Польща та правоохоронними органами ЄС провела скоординовану…
Бути військовим – честь і повага! Військовослужбовці 55-ї окремої артилерійської бригади «Запорізька Січ» на зустрічі…
Позивні народжуються по-різному — із жарту, випадку чи характеру, але з часом стають більшими за…
Окупований Бердянськ вже четвертий рік перебуває під контролем російської влади. Росгвардія зайняла місто на третій…
Тестові зразки екзоскелетів надійшли до підрозділів нашого корпусу, а їх уже випробовують в логістиці та…